Добродійний внесок

Дякуємо за вашу підтримку!

Картка ПриватБанк:

5168 7551 0517 2221

Радіо Сварга

Трансляцію радіо "Сварга" можна відновити. Для цього потрібен старий комп'ютер під сервер. Якщо в кого є можливість пожертвувати техніку або профінансувати, звертайтеся до волхва Яромира:
jaromir@yaro.dp.ua.

Зараз на сайті

На сайті 37 гостей та відсутні користувачі

Чуб та Чуприна

Чуприна - старовинна чоловіча зачіска у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові (переважно у козаків); Назва «оселедець» пішла від Катерини ІІ відомою своєю неприязню до козаків, так вона називала їхню традиційну зачіску.
Одні з найперших згадок про чуприну знаходяться у візантійських описах князя Святослава Ігоровича, при цьому така зачіска розглядається як ознака знатного походження. 
Однак найбільшого розповсюдження чуприна набула за часів козаків, ставши одним з основних елементів опису козака в образотворчому мистецтві та літературі:
"Питалися козака:
Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?

А причина то така:
Як на війні згину -
Мене ангел понесе
В небо за чуприну"

Зачіска Чуприна - була поширена у євразійських кочових народів, а також народів, що виводили від них своє походження. У середньовіччі її носили тюрки й татари, а в ранньому новому часі - татари, турки, русини, поляки. У Османській імперії оселедець був зачіскою яничарів. У Речі Посполитій був атрибутом «сарматської моди» й мав поширення серед шляхти і козаків. 

Чуб та чуприну зазвичай розглядають як два окремі види зачіски. Чуприну носили молодь та інші українці, а досвідчені воїни-козаки носили чуба. В основі цих двох чоловічих зачісок лежало коло.Чуб підстригався так: над лобом на скронях і на потилиці волосся голилося чи стриглося при тілі, і тільки серед голови залишалося на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Те волосся розчісували на всі боки і підстригали кругом - вище над лобом, а нижче на потилиці. Таким чином голені місця прикривалися чубом і здавалося, що голова вся у волоссі; тільки коли чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався, і від того обличчя людини робилося дико-величним і войовничим.

Зовсім інакше підстригалася чуприна. Вся голова голилася чи стриглася при тілі, над самим же лобом лишали кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало у довгу косу, яку можна було зачесати на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве вухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тільки спускалася на вухо і кінець її теліпався на плечі. Вважалося, що така коса надає лицю дуже войовничий вигляд та оригінальну красу. Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди. В Україні існував навіть спеціальний термін «чуприндир» - хоробрий, як запорожець, що носить чуприну на голові. 

Один із переказів Нижньої Наддніпрянщини, записаний Дмитром Яворницьким, розповідає про козаків-запорожців: 

«Запорожці зодягались добре, ходили браво, чепурно. Вони, бачте, голови брили: обриє голову та ще й милом намаже, щоб добре волосся росло. Зоставляли одну тільки чуприну, довгу таку, з аршин, мабуть. Та гарну та кучеряву! Замота за вухо разів два та й повісить, так вона й висить аж до самого плеча. А інший як візьме та вранці як розпустить, так вона зробиться, як хвіст у вівці. То все на вихвалку».

Пасмо волосся на виголеній голові – шікханду – носили й індійські воїни. Воно було характерною ознакою і давньомонгольського воїна, причому в монголів називалося хухаль. Навіть на єгипетському пам’ятнику, датованому ІІ тисячоліттям до Р.Х., один із захоплених єгиптянами в полон хеттських воїнів зображений із довгим, до плечей, пасмом волосся на голові. Чуби збереглися і на панно у Венеції; Крім того оселедець був характерною прикметою інших народів: вірменів, осетинів, черкесів, скандинавських вікінгів. Заслуговує на увагу твердження С.Пушкіна про те, що воїни Київської Руси носили косу на голові як символ праматері, дочки Дніпра-Борисфена, напівдіви-напівзмії чи напівриби, від якої, за легендою, що її повідав Геродот у V ст. до Р.Х., походять скіфи. Щоб дослідити походження козацького чуба, зглибимося в далеку епоху людської історії, яку називають міфо-поетичною. Світогляд людини цієї епохи ототожнював мікрокосм і макрокосм, людину й світ, зокрема людську плоть і космічну матерію. Так виникали магія і релігія, так виникали звичаї та ритуали, відлуння яких знаходимо в пізніших традиціях і вірування.

Багато народів вірили, що в голові людини живе душа, тому вважали цю частину тіла священною. Стригти волосся вважалося небезпечним для життя, бо можна було потривожити духа голови, а той неодмінно помститься людині. Стародавні індійці вважали, що волосся – частина тіла, що воно може бути об’єктом магічних дій і заклинань, тому після стриження його прибирали в недосяжне для сторонніх людей місце. Так само і в хеттській традиції людська волосина вважалася вкрай важливим і водночас дуже небезпечним символом. Про це свідчить хеттський текст про водоноса Цулію, якого скарано на смерть тільки за те, що з його вини в царську посудину для пиття втрапила зрізана волосина. Цей винятковий вирок засвідчує, що і в хеттів, як і в індійців, існували добре розроблені уявлення щодо волосся. Жерцям, як видно з писемних джерел, взагалі не можна було стригтися в одних народів, а в інших народів – навпаки, жерці мусили мати лису голову. У вірменській пам’ятці «Історія Тарона», де описуються інди (індійці) у Вірменії часів прийняття там християнства (ІІІ ст.), вказується на характерну особливість індійських жерців – вони мали косу, косицю, як і їхнє божество Гісане. На думку деяких дослідників, саме ім’я Гісане й означає Косатий, Довгокосий, оскільки воно утворене від давньовірменського гес, гісан – коса, косиця.

Ще в І тисячолітті до Р.Х. індійці здійснювали обряд пострижину дітей і залишали пасемце волосся; це пасемце, пояснюють давні манускрипти, мусило дати дитині довге життя. Пізніше автор давньоіндійського медичного трактату Сушрута (перші століття по Р.Х.) обгрунтовує зв’язок цього обряду з довголіттям: «на голові, біля маківки, з’єднується шіра (артерія) та сандгі (нервовий вузол). Тут, на тім’ї, міститься життєва точка адгіпаті (владика). Будь, яке пошкодження цієї частини викликає миттєву смерть». Отже, пасмо волосся мало захистити це життєво важливе місце на голові. Показово, що стародавні індійці розміщували пасмо (чи пасма) волосся залежно від родової, племінної чи суспільної традиції. Один із давніх текстів наводить приклади таких традицій: 

«Нащадки Васіштхи носять тільки одне пасмо, посеред голови. Нащадки Атрі й Каш’япи – два пасма на кожному боці. Нащадки Бгріку залишаються без пасма, вони – мундіта (лисі). Нащадки Ангіраса носять п’ять пасем. Деякі носять одне пасмо волосся, а інші – чуб». Як бачимо, кількість пасем була родовою чи племінною особливістю, ознакою – за нею можна було відразу визначити, якого роду чи племені та чи інша людина. Мати таке пасмо означало й приналежність людини до того чи іншого соціального стану – в Давній Індії це насамперед жерці та воїни-кшатрії, так звані двічі народжені, що належали до вищого прошарку давньоіндійського суспільства. Пасмо волосся та ще священний шнур через плече – неодмінні атрибути брахманів і кшатріїв, особливо брахманів-жерців. Людина, яка не носила цих атрибутів, а особливо пасма, вважалося, не отримувала повної винагороди від релігійного обряду. «Нехай вона (людина – Е.Б.) завжди лишається зі священним шнуром і пасмом. Без них здійснення церемонії рівнозначне нездійсненню», - мовиться в трактаті «Вірамітродая» середньовічного автора Мітрамішри. І далі: «Двічінароджений, що через засліплення, невігластво чи ненависть стинає пасмо волосся на маківці, очищується, виконуючи обряд покути…». Двічінароджені, жерці та воїни, називались так тому, що отримали так зване «друге народження». Бо за індуїстськими уявленнями, людина, яка не долучилася знань, має лише одне народження – від матері. А людина, яка долучилася до священних знань – вед, здобуває і друге, вище своє народження.

Давні воїни, відрізаючи волосся у переможених, слідували принципу: "Постригти, щоби підпорядкувати". Прощаючись з волоссям, людина залишає своє минуле, втрачає свою індивідуальність, свою силу, нею простіше управляти, вона піддається зовнішньому впливу, перебуває під контролем суспільства. До волосся завжди ставилися бережно, бо воно має фізичну і енергетичну пам"ять. Обрізати волосся - щось змінити в своєму житті, так вважали в давнину. Коси є своєрідними природними антенами нашого організму, які проводять невидиму живильну силу Всесвіту до тіла. Через волосся також іде обмін інформацією з навколишнім світом. Трубчата структура волосини нагадує хвилепровідники, по яких без втрат передається високохвильова тонка енергія. Якщо волосся є джерелом нашої духовної космічної сили, то все, що з ним відбувається, змінює невидиму річку біоенергетичних хвиль, що омивають нас. Таким чином, всякий вплив на волосся може змінити не тільки зовнішній вигляд, а й решту життя особи. 

Носити козацький чуб чи чуприну - отримувати силу від Сонця: волю і активність, рішучість і рискованість, здатність раціонально логічно мислити та мужність. Чуб вважали оберегом козака. Існує думка, що вуса є провідниками чоловічої активної енергії.

Для воїна-козака чуб був важливою ознакою. Тож у зимовий період на шапки нашивалися своєрідні полотняні "коса", "косак", які спадали на плечі. Ця традиція проіснувала до початку XX ст., про що свідчать численні зображення воїнів УНР у 1918-1919 роках.

Є і відповідний варіант походження слова "козак": коса – косак. Їх коса містилась рівно на тім"ї, де є верхня чакра і, оскільки, все решту вибрито, то це підсилює енергетичний струм через чуб та активує верхню чакру. Це надає голові підвищенний енергетичний тонус, що посилює "моторність" тіла і витончує реакції. У звичайних українців склад психіки є більш вдумливий, спостережливий, тоді як українські козаки були "заведені", вони були сама дія, палання в дії і належали, безумовно, до козацької еліти. В літописах сказано, що княжі дружини складали присягу двом богам - Перуну і Волосу.

У деяких норманів теж були чуби! Але в яких норманів? Звичайно в тих, що спілкувалися з слов'янами. На голові у норманів така зачіска була ознакою знаті - ярлів. Нормани, які завоювали Англію мали виголені голови та широкий чуб спереду. Така зачіска була розповсюджена серед кельтів. Останні вважали довгі пасмі волосся, як ознаку божественності. У IX ст., за династії Каролінгів, франкські воїни носили зачіску, що нагадувала український чуб-оселедець. 

Чуби також носили древні германці - готи (остготи), які жили в степах України, тому ця зачіска була поширена серед скандинавів і українців. Слов’янська язичницька ідолографія практично не знає довгобородих богів і зовсім не знає довговолосих. 

Праукраїнські племена зображали своїх ідолів з вусами, але без борід (Перун, у якого "вус злат”). На мініатюрах Радзивіллівської літописі у Перуна усів не видно, як і бороди. Зате виразно помітний чуб-оселедець, зовсім по-запорозькі спадаючий до лівого вуха. Історики твердять що, Руси (скандинави) Київської Руси–України IX-XI ст. голили бороди і голови. Дотримуючись княжої військової традиції, запорожці, так само як і військо вікінга Святослава, голили голову і бороду, залишаючи вуса і чуб. Тут потрібно сказати, що в середньовічній Європі християнська церква виступала проти звичаю “вирощувати на обличчі щетину”. Козьма Празький, описуючи знатного чеха доби Болеслава Грізного, відзначає подвійний чуб на його голеній голові