Пан Господар малюється в колядках такими фарбами, котрі не пристають ні до якого господаря сім'ї хлібороба або князя. Пан Господар гарний, пишний, гордий та багатий. Він живе на горі на великому дворі. Його двір на сімох стовпах,[6] обгороджений золотим терном,[7] з дорогими точеними золотими ворітьми.[8] На його дворі калинові й золоті мости, на дворі стоять понакривані столи. Він сидить за столами, лічить гроші і жде гостей. Кругом його стоять слуги, познімавши шапки. Перед ним на столах стоять золоті свічі, золоті кубки з вином, лежать калачі з ярої пшениці. На Господареві сорочка як лист тоненька, як біль біленька, <14> випрана в Дунаї, висушена на туровому розі, викачана в церкві. Їздить він на білому коні, хоч рідко описується в колядках як воїн, а більше сидить за столами, задумавшись і схиливши голову або сидить у церкві. Через калинові та золоті мости до нього приходять у гості боженько — ясне сонечко, місяць, зорі і дрібен дощик.[9] Сам Господар ходить через Дунай по калиновому мосту до раю; його стрічають янголи, несуть до церкви, кладуть кінець престола, де янголи служать для нього службу. На його дворі, на горі, стоїть чудова церква з трьома вікнами, куди світить місяць, сонце й зорі: в тій церкві служить службу сам син божий.

Під такими фарбами можна спізнати давній міфічний образ якогось світлого бога. Господар не воїн, а старий чоловік, поважний і смутний: він любить одпочивати й сидіти; його навіть носять янголи на руках. Він тільки ясний, але не такий блискучий, як інші міфічні образи. Обстава господаревого двора має чисто міфічний характер: ми примічаємо скрізь золото на його широкому як небо дворі, як бачимо на широкому небі золоті зорі, місяць, ясне сонце і огневу блискавку. Тернова золота огорожа то певно блискавка, бо терен у міфології Вед — виріс з пазурів сокола, котрим перекинувся Індра, бог грому й блискавки. Золоті й калинові мости, зовсім не потрібні на суходолі, показують, що господарів двір — то широке небо з хмарами, веселкою і промінням сонця. Можна <15> догадуватись, що Господар старший од інших богів, коли до нього сходяться інші боги, як до князя з'їжджались в гості бояри. Пан Господар то давній найстарший бог світла або неба, похожий на індійського Варуну, котрий збудував мир і вивів на небо сонце й зорі; то давній бог Сварог, бог світла, старший од усіх богів, батько Дажбога. А що Пан Господар давнє поганське божество, в тому не можна вагатись.

Український народ і тепер зве в приказках Бога господарем: Бог старий господар, має більше, ніж роздасть; Бог багатий, то й нам дасть.[10] Колядчаний Господар зветься просто богом:

Тут Пан Господар зветься не тільки богом, але навіть старшим од місяця і од зорі.

У всіх колядках і веснянках Сонце описується в жіночому образі, як княгиня, як мати, як удова; є колядки, де Сонце описується як красна панна.[12] Богиня Сонце обмальовується такими блискучими фарбами, що її легко впізнати і одрізнити од інших <16> жіночих міфічних образів. Зібравши докупи всі прикмети, порозкидані в колядках, веснянках та інших піснях, ми матимемо такий образ богині Сонця. За золотою стіною, тобто за червоно-золотим небом на сході, в неділю вранці вбирається панна в дорогі сукні, а поверх суконь кладе срібло та золото. Своє дороге убрання панна зробила з золотої ряси. Раз вона лежала на білій постелі в саду і стерегла рясу на дереві. Прилинули райські птиці й струсили рясу з дерева. Панна зібрала ряску в запаску, познімала з дерева золоту кору і понесла до золотарів, щоб їй зробили з тієї ряси золоту шубу, золотий кований пояс, золотий перстень, перлову камку (серпанок), підбили золотою ряскою спідницю, ще й потрусили ряскою зверху кований пояс. Убравшись у золото, взувшись у жовті чоботи з срібними підківками, вона вийшла з-за стіни на подвір'я. Вийшла вона на двір, за нею стежка сяє, двір аж угинається. Пішла через двір, на ній сукня в дев'ять піл; сукня почала так сяяти, що од того запалилась діброва; дівчата почали носити воду решетом і гасити діброву. Ввійшла панна в сіни, сіни сяють, ввійшла в хату, хата палає, ввійшла в церкву, церква сяє, самі свічі засвічуються. Пани перед нею встають, знімають шапки, кланяються: одні кажуть, що вона царівна, другі кажуть, що вона королівна.[13]

У такій пишній, залитій золотом картині описується в колядках і веснянках богиня Сонце. <17> Золота стіна, за котрою вбирається панна, то червоно-золоте небо перед сходом сонця; золота ряска, золота кора на дереві, огнева широка сукня, од котрої палає діброва, то блискуче проміння сонця, що обливає золотом сади й діброви і, як широкою блискучою одежою, вкриває світ. Двір, сіни, хата, церква, куди входить панна з-за золотої стіни, то світ, небо. В тій картині, що дівчина своєю огневою одежою запалює діброву, можна бачити або літню жару над лісами і садами, котру гасить дощ, що ллється з хмар, неначе його хто точить решетом, або небесну пожежу в хмарах, як їх освічує блискавка.

У веснянках богиня Сонце ще зветься дівчиною Рожею, або просто квіткою червоною рожою. Весною, виряджаючи дочку Рожу у танець, мати чесала їй косу, а чешучи навчала:

Дівчина Рожа — то образ весняного сонця, а Туман — то зимові хмари, або сама зима, як зрадливий ворог сонця. На Венгерській Руси співають у веснянках про червону рожу:

Замість дівчини Рожі ми бачимо тут сонце в образі червоної палаючої квітки рожі, котру гасить водою з решета біла дівчина, літня хмара білого цвіта, що заливає дощем жар літнього сонця.

У декотрих колядках описується богиня Сонце, як княгиня-господиня, що походжає по двору пана господаря, убрана в золотий убор, у кований золотий пояс, і на поясі, на золотих ретязях, носить золоті ключі. Образ княгині-господині, в котрому описується богиня Сонце, певно вже пізніший, взятий з княжого українського побуту мабуть тоді, як колядники славили своїх богів на празник Коляди, в дворах або в теремах давніх княгинь, брали поетичні фарби для міфічних образів з того, що бачили перед собою.

У пізніші християнські часи український народ переніс атрибути богині Сонця на св. Параскеву. Народ змінив богиню Сонце на св. Параскеву може тим, що в житті св. Параскеви говориться, як її батько й мати, дуже поважаючи п'ятницю, день Христової смерті, дали своїй дочці ім'я п'ятниці. З того можна догадуватись, що народ празникував у честь Сонця п'ятницю. І тепер на Україні дуже поважають св. Параскеву і самий день п'ятницю, а найбільше дванадцять п'ятниць на рік. Св. П'ятниця — більше празник жіночий. Жінки мають за великий гріх у п'ятницю прясти, шити, м'яти і тіпати коноплі, прати і золити плаття. Декотрі баби дають собі зарік нічого не робити в п'ятницю. Одна молодиця запарила в п'ятницю на ніч квашу, поставила на печі і, щоб кваша не вибігла, зав'язала хусткою. Цілу ніч щось у хаті пищало чудним голосом, і <19> молодиця думала, що св. П'ятниця прийшла її покарати.[14] На Україні розказують, що П'ятниця ходить по селах уночі, вся поколота голками й веретенами, од того, що молодиці шиють і прядуть у п'ятницю. Що народ переніс на П'ятницю атрибути богині Сонця, те можна бачити в одній галицькій пісні:

З сієї пісні ми бачимо, що Сонце обидилося якраз тією роботою, що молодиці мають за гріх робити в п'ятницю, бо од тієї роботи летить курява, костриця, нечиста пара і може запорошити й замазати ясне лице богині Сонця. Ще не так давно, при Мазепі, на Україні, в Чернігівщині, при церковних просесіях водили простоволосу жінку з розпущеними кісми і коло церкви приносили їй дари. Така жінка звалась П'ятницею. А що п'ятницю празникували на Україні врівні з неділею, те можна бачити з послання царгородського патріярха в 1589 році до литовсько-руських єпископів, котрим він забороняє святкувати п'ятницю нарівні з неділею. <20>

У християнізованих колядках атрибути богині Сонця перенесені на Богородицю, над котрою процвітає рожа, а з тієї рожі вилітає дивний птах. Червона рожа, як ми сказали попереду, означає сонце і показує, що сама колядчана Богородиця — то богиня Сонце.

У міфології давніх народів ми бачимо міф про сонце все в чоловічому образі. В давній Індії богом сонця був Індра, потім Вішну, бог пишних рівних країв Індії. Вішну малювали молодим і дуже гарним, а поклонники його малювали собі на лобі між бровами червоний кружок, а над бровами білі смуги, може як знак сонця з промінням. Інкарнації божества на землі належали до Вішну, як до сонця, котре щороку умирає і щороку родиться. В Ірані богом сонця був Мітра, а в давній Греції сонце являється так у чоловічих образах Геліоса, а найбільше і найвиразніше в іншому образі молодої парубочої краси срібнолукого Аполлона. В християнстві всі прикмети бога сонця перенесені на Христа, «сонце правди, добротою краснійшого паче всіх человік, світ незаходимий». У давній Руси так само мали сонце за чоловічий образ і звали Дажбогом, а в «Слові о полку Ігоревім» Ярославна зве сонце господином: «слънце! всѣмь тепло и красно еси… Чему, господине, простре горячюю свою лучю на ладь вои?». У жіночім образі міф про сонце ми знаходимо в литовській міфології. Там говориться про сонце, як про місяцеву жінку: Місяць женився з Сонцем. Тоді була перва весна. Але Місяць полюбив Зірку і почав з нею женихатись. Сонце вхопило меч і розрубало його по половині, і од того часу Місяць стає <21> щербатим. Жіночий образ сонця в теперішній українській міфології спільний тільки з литовським міфом.

Зоря в колядках описується як панна, як дочка, малюється так, що по тих фарбах можна зараз впізнати в тій колядчаній панні богиню Зорю. Народна фантазія примітила найдрібніші тіні в фарбах Зорі, вже не таких блискучих, як фарби Сонця: в них менше золота, більше срібла, ізумрудного блиску і перел. Так як на зорі падає роса, то народня фантазія не поминула і тієї прикмети зорі. Взагалі ми бачимо такий тип богині Зорі: Зоря молода панна має собі милого. Вона ходила по саду, збирала павине пір'я, клала собі в рукав і з того пір'я зробила собі вінок на голову. Вона убрана в шовковий горсет, в ройову (?) сукню, в кордовані чижми (черевики), в кований пояс з срібними ретязями, в жовті чоботи з срібними підківками, в срібні та золоті перстені. У неї на шиї коральове намисто, а голову накриває перлова тканка чи серпанок. Часом вона убирається в зелену сукню, в зелений вінок. Вінок на Зорі трепіток — вінок, котрий все тріпочеться.[15] Склавши докупи всі ті фарби, зелені, перлові, коральові, більше срібні, ніж золоті, ми неначе бачимо пишну Зорю з перловим і зеленуватим блиском, з її мигаючим світлом більше срібним, ніж золотим. Червоне намисто на панні — то червоне небо на сході сонця, на зорі. Тим і богиня Аврора мала широку червону одежу і <22> рожеві пальці. Зоря убирається у свій убір на господаревому дворі в світлиці, убирається до церкви у неділю рано, до схід-сонця, і хвалиться милому, щоб він прийшов до неї рано до схід-сонця в неділю: тоді він побачив би її красні убрання. У одній колядці просто говориться, що красна панна у церкву ввійшла, як зоря зійшла, так і засяяла.[16] У дуже поетичній картині описується Зоря, як вона жде свого милого: вона жде милого з-під сонечка, гатить гатки з дорогих шат, мостить мости, садить виноградні сади, вбирає сади паволоками, сіє по полю дрібним жемчугом. Тут описується пишна картина до сходу сонця, як на зорі, раннім ранком, поля обсипаються перлами роси, сади й ліси вкриваються дрібними росяними краплями, ніби дорогими паволоками. Од живучої роси ростуть і розцвітаються сади й виноград.[17]

Так як на зорі падає роса, то богині Зорі в піснях дається багато таких прикмет, що стосуються до вина й води. Так в колядках співають, що красна панна стереже виноград, або просто вино в мисках: прилітають райські птахи, дзьобають зелений виноград, розливають вино. То знов та панна садить виноградний сад, стереже в саду жовті яблука, яру пшеницю і разом мостить мости, гатить гатки; схвачується вітер, знімає з неї павяний вінок і заносить у Дунай, де його знаходить молодий рибалка і приносить їй.

Всі ті образи показують, що Зоря має стосунки до роси, до небесної води, котра падає на зорі на <23> землю, ніби виливається з мисок, од котрої росте виноград і набирається соку, наливаються в саду яблука, в полі пшениця. В образі богині Зорі варті уваги національні українські прикмети. Богиня Зоря являється в образі української дівчини-селянки, а може й давньої князівни, в горсеті, в намисті, в жовтих чоботах, у вінку з павиного пір'я. І тепер дівчата в Канівщині затикають голову павиним пір'ям, качуриними кучерями і гусячим пір'ям з вола, покрашеним зеленою восковою краскою. Така ніби й мала річ показує, що українська національність не діло вчорашнього дня, бо міфи складалися не в абиякий недавній час.

Зоря в гімнах індуських Вед і в грецькій міфології скрізь показується в жіночім образі, як мати, як сестра сонця, як його жінка або коханка. Давні Греки думали, що Зоря сидить на золотому троні, убрана в червону та золоту одежу, і має рожеві пальці, як і в українських колядках говориться, що красна панна сидить на золотому стільчику або тарельці, убрана в червоне намисто, в жовті чоботи або черевики. В литовській міфології рання зоря, Аушріне — дівчина, котра розпалює Сонцю огонь, а вечірня зірка, Вакаріне, гасить огонь і стелить Сонцю постіль.

Од богині Сонця і од богині Зорі треба одрізняти в піснях ще одне жіноче міфічне лице, одну дівчину, бо вона має свої характерні прикмети, по котрим нетрудно гадати, що та дівчина богиня Хмара або <24> німфа небесної води в хмарах. Богиня Хмара зветься білою дівчиною[18] і все показується при воді: то вона пере ризи, котрі вітри вхопили і понесли на небеса, то пере сорочки на річці і бере відрами воду, — то вона пливе на синьому морі на кораблі, то беручи воду з Дунаю, падає в річку і пливе по Дунаю, або просто описується, що вона пливе по воді, тоне і подає руку, щоб її вирятували.[19] У деяких веснянках говориться про білу дівчину, що вона зносить воду цебром або решетом і гасить палаючу діброву або червону рожу. В тих усіх образах нетрудно впізнати богиню Хмару, що пливе по синьому безкрайому небу, набирається води і заливає дощем, як з решета або з цебра, пожежу в хмарах — блискавку, або гарячу землю од палкого проміння сонця; набравши води, вона тоне в Дунаї, тобто розходиться, зовсім пропадає в небі. У найповнішій картині описується богиня Хмара, як дівчина шинкарочка. Зашуміла, задзвеніла зелена діброва, бо почула в собі Дивного звіра, тура-оленя з десятьма рогами. На десятому розі стоїть терем, а в терему шинкує красна панна. Вона держить три напої: шумну горілку, солодкий мед і зелене вино. Одхиляючи кватирку, панна все поглядає в чисте поле. У той терем приїхали три Волошини: вони пили та все підмовляли з собою молоду шинкарочку. Ще вони не вивели дівчини з саду, а вже вчинили зраду: вели її милю й другу а на третій стали спочивати, пустили коники пастись, а шинкарці веліли ліжко слати. Вона одказала, що <25> мати її не віддала, щоб вона слала ліжко під зелененьким явором. Волохи викресали огню, запалили сосну з верху до низу: чорна смола потекла на шинкарчине біле тіло.[20] В сій картині описується богиня Хмара, котра сидить на небесних звірах-хмарах і звідтіль ллє на землю дощ, котрий в міфології зветься то медом, то вином, то кудрявим пивом. Зрада Волошина — то зрада бога Громовика, котрий розбиває хмару і розливає її чорною смолою, тобто дощем на землю, запалюючи блискавкою небесне дерево — хмари. У давніх Індусів дощова хмара описувалась в образі повногрудої жінки, котру зражує Громовик; і в грецькій міфології Аполлон ганяється за німфою Дафною, доганяє її, хапає руками, але вона в той час умирає в його обіймищах. У сих міфах, як і в образі зради й смерті шинкарочки, описується розбивання літньої хмари громом і щезання її в небесному просторі.

До одного типу з шинкарочкою належиться і та панна серед подруг і прислужниць, про котру говориться в одній пісні: вона п'є слодкий мед, подруги вино, а прислужниці горілку, і разом з тим сама панна грає на органах, подруги на скрипках, а прислужниця на сопілках.[21] Такий чудний оркестр, не звісний на українській землі, певно виграває на небі. Сама панна — то богиня Хмара, а її подруги і прислужниці — то індуські небесні музики і баядерки-апсараси чи хмари, котрі ніби танцюють на вітрі і шумлять у дощову годину. Ще описується в піснях <26> одна дівчина, що живе в горах. До неї іде гарний хлопець, але вона переказує йому, щоб він коней не томив, людей не трудив, бо вона сама прилетить до нього понад селом чорною хмаронькою, понад дібровою дрібним дощиком.[22] Очевидячки, сама дівчина зве себе, хто вона така. Стоячи на дивному звірі, дівчина розчісує собі коси і просить, щоб на неї вітер не віяв і сонце не світило: вона не любить сонця, як хмара сама закриває сонце.

Зібравши докупи усі прикмети дівчини-шинкарочки, ми бачимо, що в сьому образі народ создав міф про богиню Хмару, німфу небесної води. Давні Індуси дивились на хмари, як на чудових жінок, що своїм молоком напувають землю, і як на дівчат, котрі звались апсарасами. Апсараси любили прикидатись коровами, і їх доїли генії-гандарви[23] і сам громовик Індра. Всі ті жінки держали в хмарах безсмертний напиток — амріту, як дівчина-шинкарочка держить шинк з напоями на рогах дивного звіра. Греки перевели тих небесних богинь на землю, назвавши їх німфами, нереїдами і наядами, котрі живуть у воді і співають чудові пісні. В українській міфології богиня Хмара зведена з неба на землю, стала русалкою в річках, криницях, на полях і в лісах, мавкою в горах і в печерах. Русалки і мавки люблять являтись при воді, люблять співати і плаття прати, так само, як і богиня Хмара, небесна русалка.

Ще один певно найдавніший образ хмари, зооморфічний. Дивна змія лежала під білим каменем. <27> Її стрів молодий панич і хотів зарубати. Змія проситься й обіцяє йому стати в пригоді, як він буде женитися: помостити мости, поставити столи, поставити золоті стовпи, повішати шовкові килими і посвітити воскові свічки.[24] Змія робить ті самі дива, що бувають у час грому й блискавки, як небо заставляється столами й мостами, завішується килимами, тобто хмарами. Золоті стовпи й воскові палаючі свічі показують на блискавку. Така дивна Змія — то хмара в час грому й блискавки. Сей образ хмари безперечно давніший од людського образу богині Хмари і більше похожий на самого дивного звіра тура-оленя, на котрому живе і шинкує богиня Хмара.

Грім і блискавка більш од усіх небесних з'явищ звернули на себе увагу народу в давні доісторичні часи. Страшна, грізна картина неба, і разом з тим така пишна, така благотворна для землі, наперед усього зачепила фантазію народу і дала багатий матеріял для міфології. Більше всього грім і блискавка здавались народові війною, котру веде на небі якийсь бог в образі воїна. Зібравши все, що стосується до того лиця, розкидане в колядках, повних міфології, ми можемо намалювати таке лице бога Громовика. Громовик роду княжого і найбільше зветься Йваном. Він молодий панич, гарний, гордий і сміливий. Його руки в залізі, а ноги аж горять <28> сріблом та золотом. Він служить у гетьмана або в польського короля. Громовиків двір обмурований білими стінами з мідними жовтими ворітьми. Серед того двора стоїть білий шовковий намет, у наметі стоїть золотий стілець, а на стільці сидить Іван Княжевич, грається, підкидаючи три золоті яблука, і готує собі сагайдак. Кругом його двора стоїть сторожа і, побачивши ворогів, починає стукати у ворота. Вставши рано, Іван зсукав три свічки: при одній умив личко, при другій убрався, а при третій коника сідлав і виїжджав у поле. У нього сагайдак золотий і ясна шабля. Під ним кінь незвичайний: у коня золота грива, що вкриває його всього, срібні копита, шовковий хвіст; він вухами слухи слухував, очима лічив зорі, срібними копитами лупав гору і збудував церкву з трьома вікнами. Мати виправляє його на війну і не велить йому вихвачуватись поперед війська і не зоставатись позад війська. Молодий Іван на те не вважає, поперед війська коником грає, а позад війська мечем рубає, з сагайдака стріляє, та все наступає на ворожу Невір-землю, на турків, на татар. Він хоче з військом завоювати Бирви-город, чи Биж-город, у якогось царя Ворота. Іван ударив з військом на город, на золоту баню, полетів соколом, пустив коні дрібним дощиком, блиснув шаблями, як сонце в хмарі, і загримів стрілами, як грім у небі. Під ним кінь припав, золота грива прилягла. Він зробив ворота з щирого золота. В городі всі бігають, руки ламлють та раду радять, що йому дати. Винесли йому миску червінців, він на те й не подивився; вивели йому коня в наряді, він і не поглянув; вивели йому панну в наряді, він на неї <29> подивився, шапочку зняв і подякував. Вертаючись додому, він везе з собою троякий напій: вино, солодкий мед і шумну горілку. Всі йому бажають щастя; в городі зілля, в дому веселе весілля.[25] В такій поетичній грізній картині описується грім і блискавка.

Сам Іван розказує про себе, якого він роду. В колядках споминається дуже ясно про його рід. Іван, тоді як на нього напали в горах розбійники, розказує їм на запитання їхні, якого він роду: що в нього батько — ясний місяць, мати — ясне сонце, сестра — ясна зоря, брат — сивий соколонько.[26] Сивий соколонько — то дощова хмара, котра в міфології часто показується птицею. Іван Княжевич, як можна дуже ясно бачити, то бог Громовик, бог блискавки й грому. Нічого нема простішого нагадати картину війни, як дивлячись на небо в час грому й блискавки. Сама блискавка похожа на огневі стріли, що летять з неба на землю. Народ український навіть вірить, що ті стріли входять в землю і через сім літ знов виходять наверх. Страшне тріщання дуже похоже на стріляння з рушниць та гармат. Бог Громовик розбиває ворожий город — тобто чорні хмари. Та царівна, котру виводять йому — то сонце, котре після дощу з'являється на небі в усій красі. Ті напої, що Йван привозить з собою, то дощ, котрий іде зараз після того, як грім розіб'є хмару. Після дощу росте добре всяке зілля, а Громовик справляє весілля, бо картина <30> розбивання блискавкою хмари описується в давній індійській міфології як весілля. Ще давні Арійці дивились на грім як на бога-воїна, котрий оплодотворяє богиню Хмару; із хмари ллється на землю живущий і плодющий дощ.

У Ведах Індра, бог Громовик, описується воїном, з мідним і золотим оружжям, а блискавка зветься золотими списами. Побіждаючий Індра своєю палицею розбиває городи Врітри, злого бога темних хмар і холоду, котрий зимою будує городи, запирає туди небесних корів, тобто дощові хмари, і держить там золото, тобто сонце. Індра проверчує небесні скелі, хмари, виливає на землю воду і засвічує на небі сонце. Він вічно воюється з Врітрою, бо Врітра встає і поправляється після кожної побіди Індри. Помагачами Індри в тій боротьбі служать Марути, вітри, котрі в колядках певне служать ніби сторожею Іванового двора і його грізним військам. Індра ще зветься подавачем харчі, так само як і Йван-Громовик привозить з собою додому три напої, як Ілля пророк, котрий зайняв місце Громовика в фантазії народу, возить по небу калачі, тобто дає землі родючу й плодючу силу. Грецький Юпітер так само узброєний стрілами. В скандинавській Едді Один описується маючим блискучий спис, і його вороги, на котрих він тільки наведе свій спис, не втечуть од смерті. Один має золотий шолом, блискучі лати, восьминогого коня. Він страшенно летить на небі, а за ним біжить грізне військо. Грім — то шум від його оружжя, а блискавка — то іскри, що сипляться з мечів. Старослов'янський ідол Святовита в Арконі мав при собі <31> здорового меча. Для шанування його держали в Арконі 300 узброєних воїнів. Ідол Руєвита мав при собі коло боків сім мечів, а восьмого держав у правій руці. На Білій Руси додержався переказ про Перуна, що він у лівій руці носив стріли, а в правій — сагайдак. Теперечки на Україні Йван-Громовик з'являється в схристиянізованій формі. Народ розказує, що як гримить грім, то то Бог калачі возить, їздячи на небі, а чорт літає попід небом і перекривляє, як той гуркає по хмарах. А Бог розсердиться та й пускає у нього громову стрілу. Як тільки збирається на дощ то чорти вже знають, і зарані ховаються в ліс, неначе вихри один за другим ховаються в ліс. Чорти ховаються під деревом, у дуплах, під звірями, навіть під чоловіком. А не знаходять вбитого чорта тому, що він розливається смолою, і смола входить у землю. Вбитому чоловікові Бог дає спасіння душі.[27] Той чорт у народній фантазії назначає собою дощові хмари, чорні як смола, котрі зараз розливаються дощем, як тільки загримить на небі грім і розіб'є їх блискавкою. Тим-то селяни хрестяться, зачувши грім: вони одганяють од себе нечисту силу. Ті чорти, та темна сила, то — та давніша Невір-земля, Вирви-город, про котрого співається в колядках, і котрий має в собі міфічного царя Ворота. Нетрудно вгадати в тих прізвищах Вирви й Ворота змінене ймення давнього злого бога Вед — Врітри. <32>

Окрім того, що Йван-Громовик описується воїном, він заявляється в народній фантазії в поетичнім образі пастуха-вівчаря. З-за високої гори виходить отара овець, як чорна хмара. Поперед отари виходить пастух, гордий, білий з себе, в сірій гуньці. Він підперезаний ужевкою або ожиною, а до ожини прив'язані три труби: одна золота, друга мідна, третя яворова або зуброва. Як затрубить він у яворову трубу, іде голос по всіх долинах, по лісах і по полях; як затрубить у золоту, іде голос під небеса; затрубить у мідну, іде голос по всьому світу. Раз вівчар розгнівався на матір і покинув її, забравши череду. Переганяючи череду через кам'яний міст, він провалився з нею і потопив у воді свої вівці. Він жалкував не так за отарою, як за сивим конем, на котрому він об'їздив три землі: турецьку, німецьку й угорську, котрий лупав копитами білий камінь і збудував церкву з трьома дивними вікнами.[28]

Пастух-вівчар — той самий Іван-Громовик, тільки роздвоєний, як можна догадатись по тому, що він має достоту такого дивного коня, як і Йван Княжевич. Ще у Ведах хмари звались небесними коровами, котрих лихий бог Врітра займає в кріпості, а їх одіймає і вигонить звідтіль Індра-Громовик. Отара овець у колядках просто зветься чорною хмарою, виступаючою з-за гори. Сам вівчар — білий і сидить на сивому коні, має блискучі золоті й мідні труби, бо він світле божество грому й <33> блискавки. Ожина, котрою підперезаний пастух, то блискавка, все одно як та свічка, котрою підперезаний міфічний Христос, про котрого співають у колядках. Голос од його труб розноситься по всьому небу, по всій землі, бо то голос грому. В кінці всього, одрізнившись од своєї матері, тобто од сонця, котре в колядках описується в жіночім образі княгині-господині, пастух-Громовик провалюється на мосту і топить у воді череду, тобто розливає хмари дощем по землі і разом з тим тратить свого блискучого дивного коня, бо блискавка щезає, як тільки дощ з хмар розіллється по землі.

Народна фантазія перенесла теперішніми часами характер пастуха-Громовика на св. Юрія, котрий їздить на білому коні. На Юрія на Україні і Білій Руси закопують кістки свяченого поросяти на полі на межах, святять поля й криниці, вважаючи на Юрія, як на бога родючої сили землі й плодючої сили товару, коней і овець. На Юрія і у Великоросії, і в усій Славянщині є звичай кропити товар свяченою водою, правити молебні коло криниць і виганяти в поле товар свяченою вербою. На весняного Юрія там буває пастуший празник. Пастухів подаряють пирогами, яйцями, молоком. У Болгарії і Сербії на Юрія ріжуть і смажать ягнят, надівають їм на голову вінок із квіток і зелені, до рогів ліплять воскові свічки і кадять ладаном. Образ пастуха-Громовика мабуть давніший од образу Громовика-воїна, бо він скопійований з дуже давнього пастушого становища українського народу. Пастух-Громовик, підперезаний огудиною з ожини, натякає на побут народу ще дуже патріярхальний, коли може <34> українські вівчарі й справді підперізувались ожиною або ужевкою. Ужевка одначе служить символом блискавки, бо похожа на гадюку й ужа, в образі котрих народи споконвіку з'являли собі блискавку. Тепер на Україні народ говорить про святого Юрія, що він звіра пасе,[29] тобто вовків, а вовків зве Юровими собаками. Рядом з св. Юрієм народ на Україні становить і другого вовчого пастуха, Полісуна або Лісовика. Полісун гонить вовків туди, де народи воюються один з другим, і жене їх пугою. Він так ляскає тією пугою, що її чуть дуже далеко. Се ляскання пуги — то грім. Полісун і св. Юрій становляться рядом і мають однакову роль, як роздвоєний образ пастуха-Громовика: давніший і пізніший схристиянізований. Народ розказує, як були собі два брати: один багатий, а другий бідний. Раз бідний виліз на дуба ночувати. Коли так як опівночі бачить він: якийсь чоловік жене силу звіра, а позаду другий чоловік їде на возі. То були Лісун і св. Юрій. От пригнав Лісун звіра, та якраз під того дуба, де сидів чоловік. Св. Юрій почав розділяти окрайці хліба, що були на возі. Один окраєць зістався на возі. Св. Юрій оддав його бідному та й каже: «Се тобі Господь дав щастя! З сього окрайця ти вже певне що розживешся». І справді, бідний ніяк не міг з'їсти того окрайця. Що з'їсть, то назавтра знов і приростає та й стане таким, як і був. Позавидував багатий брат бідному, пішов та й сів на дубові, на самому вершечку. Лісун і Юрій пригнали вовків. На той час не стало одному вовкові хліба: Юрій <35> звелів йому з'їсти багатого брата. Народ вірить, що вовки бігають тічками тільки до Водохреща. Як тільки на Ордані вовки зачують стріляння, то й розбігаються. То назначує, що зимові хмари повинні розбігтись і щезнути, як загримить на небі перший весняний грім.

У колядках бог Громовик описується ще в третім образі: як орач якоїсь незвичайної ниви. Якийсь господар, певне бог світла, блискавки й грому, має поле не міряне, не оране й не сіяне. Його міряли три господареві сини списами, орали шаблями, волочили струсовим пером і сіяли яру пшеницю. Само поле описується, як угорська земля, поорана й засіяна, заволочена павяним пером, обгороджена ясними мечами од злої тучі. На тому полі оре золотий плуг шістьма половими волами з золотими рогами. На волах ярма тесові, кедрові, а занози мідні. За тим плугом ходить сам Господь. Св. Петро поганяє воли, а Мати божа носить золоте насіння. На тому полі вродило насіння — зелене вино, стебло-срібло, золотий колос. Женці наклали на полі снопів як дощу, кіп як зірок на небі; возілники возили як чорна хмара, складали скирти як гори. Сам господар став меж копами як ясний місяць між зорями. А поверх тих скирт сидить птиця сокіл, дивиться на синє море, на всю землю.[30] Таке пишне поле, та угорська земля, то — небо, котре в міфології часто <36> показується полем, засіяним золотим насінням — зорями. Господь і св. Петро — то тілько подвійний образ Громовика, котрий оре ниву, тобто небо, своїм золотим плугом, золоторогими волами. Воли служать образом небесних хмар, а золотий плуг образом блискавки, котрою й справді Громовик ніби поре небо на всі боки, заволікуючи павяним і струсовим пір'ям. Пір'я нагадує птиць, в образі котрих показуються часто в міфології вітри, ніби заволікуючі небо. Мати божа, розсипаюча золоте насіння, то богиня Хмара, бо те насіння просто називається зеленим вином, а вино в колядках назначує собою дощ. Снопи, копи, скирти — то зорі й хмари, котрі вкривають небо-поле літньої пори як копи й снопи. Сокіл поверх скирти та кіп — то сонце, що озирає все море, всю землю, бо в образі сокола в колядках часто описується сонце.

Грім і блискавка в образі орання і сівби — се все було звісно і в інших народів. Скити-хлібороби вели свій рід од меншого сонцевого сина. Раз із неба упав плуг з гарячого золота з золотим ярмом. Два старші сонцеві сини, взявшись за той плуг, попекли собі руки. Тільки менший син зумів орудувати тим плугом, а через те він став царем у Скитів.[31] Грецький Язоп орав поле мідними волами, котрі дихали полум'ям, і засіяв його драконовими (змієвими) зубами, з котрих повставали воїни. Одна великоруська билина розказує про Микулу Селяниновича, котрий орав позолоченим ралом. Український переказ про Кирила Кожем'яку розказує, що Кирило, <37> побивши змія, запряг його в плуг, проорав ним борозну до моря та й утопив його в морі. В другім оповіданні розказується, як з'явився страшний змій, і йому давали по хлопцеві з кожної сім'ї. Дійшла черга і до царського сина, і його одвели до змія. Тоді янгол явився йому і навчив його говорити «Отче наш», звелівши втікати од змія та все говорити молитву.

Три дні і три ночі втікав царевич і вже не міг далі бігти. Він побачив залізну кузню, в котрій св. Гліб і Борис кували перший плуг для людей. Вони вхопили змія, запрягли в плуг і проорали борозну, котра й тепереньки є під Києвом і зветься «змієвим валом». Таких валів є доволі на Україні. Прикмету Громовика-хлібороба український народ потім переложив на Гліба й Бориса і на Паликопу, а трохи і на Іллю пророка. В день тих святих люди бояться жати, щоб грім та блискавка не спалили кіп на полі. Українці вірять, що сам Бог дав перший плуг Адамові, а Єві — кужіль, вигнавши їх з раю. З'являючи собі грім і блискавку в образі орання й сівби, український народ обставив празник Коляди всіма прикметами сівби й орання. На кутю на Покуті ставлять снопи жита, а в Галичині кладуть на стіл чересло од плуга, щоб кроти й миші не псували хліба, навіть ходять перед Новим роком по хатах з плугом. Звідтіль вийшов і звичай на Новий рік посипати зерном у хатах. Народ злучив ті обряди, нагадуючі на сівбу й орання, з часом повертання небесних світил з зими на літо. <38>

У колядках бог Громовик описується ще в образі ловчого, котрий їздить на лови з хортами й соколами. Молодий Іван встав раніше, ніж заспівали півні, забрязчав луком і побудив своїх братів. Він звелів їм сідлати коні, скликати хортів і їхати на прогуляння, на полювання. Взявши з собою хортів і трьох соколів, він виїхав на поле, пустив коня в поле, хортів у ліс, а соколів на озеро. Кінь вернувся і привів ціле стадо, хорти привели куницю, а соколи принесли рибу. Часто описується в колядках, як Іван ганяється за якимсь чудним звіром туром-оленем з дев'ятьма рогами. Такий дивний звір нагадує нам того звіра-короля, котрого Громовик-воїн, полонивши, прив'язує до сідла, тягне по чагарях, веде попід жаром і по жару; король-звір попік собі ноги, з його потекла кров і позаливала сліди.[32] Сей дивний рогатий звір певно давніший од колядчаного й щедрівчаного короля: він його прототип; він образ грізних хмар, котрі розбиває Громовик, тягне їх по небесних чагарях-хмарах і по пожарищу-блискавці; а кров короля — то дощ з чорної хмари, котрий заливає небесну пожежу. Часто Іван на ловах прицілюється стріляти сокола на дивному дереві; і звір тур, і сокіл промовляють до його, просять не стріляти на їх. Звір дає свої роги, а сокіл обіцяє стати в пригоді. Іван промовляє до братів, що він у ліску назнав куну в дереві і панну в терені. Братам обіцяє дати куну в дереві, а собі хоче взяти панну в терені. <39> Потім з ловчого він знов стає воїном, розбиває город з золотими ворітьми і якогось царя Ворота і бере собі панну.[33]

В образі Йвана ловчого в картині ловів ми бачимо міф про грім і блискавку з дощем і хмарами. Образ для міфа народ узяв з княжого бита, з ловів давніх українських князів з хортами й соколами. Соколині лови на рибу переносять нас на далекий азійський схід. І тепер в Китаї на річках і понад морем ловлять рибу приученими до того птицями, котрих сажають цілими рядками на дрючках над водою. Думка намалювати грім і блискавку в формі ловів певно з'явилась у народі в той давній час, як ще народ жив ловами, не знаючи хліборобства. Летючі хмари в арійській міфології описуються стадами, чередою, звірями, птицями і навіть рибою. В образі дивного звіря тура-оленя з дев'ятьма рогами нетрудно впізнати дощову або снігову хмару, котру розбиває грім і блискавка. Міф про дощову хмару з громом в образі ловів рідко трапляється в давній міфології арійських народів і розвився вповні тільки в німецькій міфології. У німецькій міфології розказується сага про дикі лови Водана. Тихої ясної ночі часом зразу схвачується страшний шум, гам, свист; місяць темніє, вихор свистить, дерево ламається й падає на землю, і на повітрі в бурі летить дикий ловчий Водан на білому як молоко коні; з кінських ніздрів пашить полум'я; на Водані широкий бриль, а одежа його широко матляється по вітру. Сага розказує, <40> що дикий ловчий часом іде на лови на огневому возі кіньми, що пашать полум'ям, як і наш громовик св. Ілля їздить по хмарах возом. Його погонич ляскає батогом, а з батога сипляться іскри як блискавка. За поїздом бородатого Водана летять птиці ворони, як за Іваном ловчим летять соколи, бо ворона птиця бога Одина, як у нас сокіл грає міфічну роль при світлих богах. За поїздом біжать, гавкають і виють чорні собаки. Водан полює на коней, оленів і свиней, а часом гониться за повногрудою дівчиною, достоту так, як Іван ловчий ловить коней, тура-оленя, куниць, рибу, а в кінець усього назнає панну в терені, розбиває город і бере в полон дівчину. Іван ловчий, що добуває панну в терені, то бог Громовик, що розганяє хмари на небі, очищає небо і виводить на чисте небо богиню Сонце.

У колядках описуються ще особливі міфічні типи чоловічий і жіночий: їх спеціальність грати, красно співати і танцювати. Іван, горде паня й царське дитя, лежить на білій постелі або сидить на золотому стільчику серед шовкового білого намету на широких луках; сидячи отак, царевич грає на виграні й красно співає. До нього приходять три панни з Відня, всі в золоті й сріблі, і питають, хто навчив його на виграні грати й гарно співати. Царевич каже, що його навчила стара ненька, три рази вночі встаючи, купаючи в вині та в меду, напуваючи солодким медом, забавляючи червоним яблучком і вишвикуючи швидким пруточком.[34] Княгиня Іванко вміє не тільки грати, але любить і <41> танцювати. На луках горить терновий огонь, а кругом того огню ходить широкий танець; у тому танці ходить княгиня Іванко, носить сокола на голові, в правій руці водить коня, а в лівій держить гусла. В колядках споминається ще й одна дівчина, похожа на Івана княжа. Та дівчина танцює в світлиці перед Перемишльським паном; на їй руда сукня, шнуровані чобітки, козацький пояс з жовтими ретязями і золотими ключами. Її золотий перстень без огню горить, а павяний вінок без вітру шумить.[35]

Сі міфи про співаків, музик і танцюрів ми зрозуміємо з міфології давніх Індусів. За індійським громовиком Індрою, тоді як він ішов на війну, ішли слідком Гандарви, небесні співаки, і Апсараси, небесні баядерки. За Індрою йшли на війну і Марути, убрані в блискучі панцирі. З оружжям в руках вони летіли в бурях по небу на возах, запряжених антилопами. Упившись медовими напоями, вони помагали Індрі на війні, кидались у битву, одмикали небесні гори, доїли небесні корови і славили побіду Індри, співаючи голосну пісню хвали, од котрої двигтіло небо й земля, розлітались хмари і розпадались гори. Всі сі міфічні співаки й танцюри — то вітри й бурі і хмари, що бувають разом з громом; самі їх співи й танці — то метафора шуму вітру й хвилювання хмар на небі, котрі ніби танець танцюють кругом Громовика Індри. В колядчаному княжаті Йванові нетрудно впізнати якогось світлого бога, може роздвоєного Громовика. Його вчила <42> співати мати не вдень, а вночі, бо вночі чутніший буває шум вітру в тихій хаті, коли гудіння й свист вітру часом виразно нагадує музичні голоси. Мати купала Івана в меду, пестувала вином і медом, а ті напої бувають у міфології метафорами дощу, так як з громом і вітром разом ллється на землю дощ. Самий швидкий прутик і червоне яблучко служать знаками швидкої блискавки на небі. Оригінальна картина тернового багаття на луках, кругом котрого ходить широкий танець, в котрому танці ходить княжа Іванко з соколом на голові, з конем в одній руці і гуслами в другій. Та картина міфологічна дуже нагадує купальські огні при воді, де палили терен як символ небесного огню а найбільше блискавки. Широкий танець, де певно було багато людей, переносить нас в давню давнину, коли може ще Українці танцювали кругом того багаття, як Греки танцювали кругом ідолів, як Жиди танцювали кругом золотого теляти. Ходити в танці з конем в одній руці, з гуслами в другій і соколом на голові — в звичайнім биту то невидана й нечувана річ, і більше всього в усій тій картині можна бачити образ небесного вогню в час грому, кругом котрого ходить широкий на все небо танець небесних хмар, а меж ними ходить якесь міфічне божество, може сам Громовик. Сокіл на його голові показує, що то божество світле, як і сам сокіл символ бога Громовика. Ще в давній Індії малювали богів з птицею в руках і на голові, як і у нас малюють Бога і Христа з голубом над головою, зводячи докупи раншу і пізнішу форму божества, тоді як єгипетські боги малювались просто з звіриними й птичими <43> головами, певне на переході од зооморфічних міфів до антропоморфічних. І над колядчаною Богородицею в церкві процвітає рожа, а з тієї рожі птах вилітає; в одній колядці вона описується з соколом в руках.[36] Гусла в руках княжати Іванка служать знаком або шуму вітру, або громового гуку на небі. Івана княжевича можна мати за одно лице з богом Громовиком, тим богом Посвистачом, котрому в одній думі дружина молиться, щоб він добру годину дав, моря не турбував,[37] або з давнім богом Стрибогом, або з Орфеєм, співаком і музикою давньої грецької міфології. Ті дівчата, що приходять з Відня, що танцюють перед Перемишльським паном у вінку, що без вітру шумить — то певно істоти аналогічні з індійськими небесними баядерками Громовика Індри. Взагалі треба сказати, що в міфології усяких народів усі духи, всі боги вітру, бурі вихору й хмар, німфи, сирени, нікси, ельфи, віли, наші русалки й відьми — всі вони люблять пісні, музики й танці. Образ колядчаного Івана княжевича, музики й співаки, ми знаходимо тепер у водяному дідькові, про котрого народ розказує, ніби він вночі виходить з води і співає пісень, а люди підслухують та й собі вчаться од його. У деяких селах на Україні називають ті пісні, що їх співав дідько вночі, і дівчата не співають тих пісень, маючи за гріх їх співати. Крутіння вихору й дощ народ зве танцями на чортячому весіллі, а сам вихор зве чортячим весіллям. Коли дощ іде при світлі сонця, то народ каже, <44> що то чорт видає дочку заміж, або що чорт жениться з відьмою. Танці, співи й грання княжати Івана ще більше підпирають думку, що він міфічний образ.

Богиня Весна в народних піснях описується в образі дівчини такими ясними й розкішними фарбами, в таких ясних формах, що в кількох віршах народна фантазія намалювала цілу картину весни. У веснянках так описується дівчина Весна. Ішла вода лугом, а коло того лугу була стежка; тією стежкою йшла дівчина; вона вмивалася водицею, втиралася червоною китайкою, повісила червону китайку на морі, посіяла жемчужину на полі, поставила золоті стовпи, а на стовпах помостила для свого милого срібні мости. Дівчина просить: як буде йти до неї милий, щоб замаяла китайка на морі, зацвіла жемчужина в полі, засіяли золоті стовпи, забрязчали срібні мости.[38] Тут ми бачимо цілу картину весни. Вода з річок розливається по лугах; на сході або на заході мають хмари, червоні од весняного проміння сонця; сяє як жемчужина сонце серед неба; на небі блищать золоті стовпи й срібні мости — веселка, білі хмари, стовпи з ясного проміння сонця; в той весняний час гримить і брязчить на срібних хмарах милий Весни — бог Громовик. Про весну народ співає ще в час повертання сонця з зими на літо, на празник Коляди. В колядках народ уже <45> співає про квітки, про ластівок, про зозулю, як на Христове Різдво янголи божим духом ріки облили, як сади зацвіли і розвивалися, як прилетіла ластівка, як зозуля закувала в садочку до схід сонця і шукала, де б собі гніздечко звити; хотіла звити гніздо в лісі на ліщині, та побоялась людей; хотіла звити гніздо над річкою, та побоялась, щоб вода не затопила гніздечка; звила собі гніздо в господаревому саду, щоб рано кувати і будити господаря. В колядках говориться, що вже корови потелилися половими жовторотими бичками, кобили пожеребилися вороними білокопитими золотогривими кониками, вівці покотилися круторогими баранцями та ще й близнятами, рої вже пороїлися.[39] У великодніх чи волочовних колядках на Білій Руси весна описується, як славная пані череватая, що зачерилась на трьох синів: на пашничка, конюшка і земчика. Сини просять у Бога, щоб уродило жито, щоб напаслися коні і нароїлися бджоли.[40] Певно та міфічна черевата пані колись безпосередньо родила жито, траву й виводила роїв; не дурно ж вона рівняється в колядці до виловатої верби, самого плодючого дерева. В декотрих місцях на Україні справляють празник Весни; так у Пінщині найкращу дівчину обвірчують березовим і кленовим гіллєм і водять по селу. Та дівчина зветься «Кущом», а в Полтавщині «Тополею». Празник Весни справляли на Зелені Святки. <46>

Весною, починаючи од Великодня, дівчата і хлопці граються в весняні ігри і при тім співають веснянок. Всі весняні ігри вигадані на міфічній основі: вони стосуються до світлих і темних небесних сил; в них ми бачимо копію з того, що діється весною на небі і на землі. Можна гадати, що в давні часи весняні ігри були початком релігійного культу, а може й самим культом, котрий у християнські часи став іграшкою, як деякі язичеські давні боги стали навпісля нечистою силою. Не дурно ж весняні ігри молодіж справляє на цвинтарі й кругом церкви і починає на самий Великдень.

У всіх весняних іграх ми примічаємо три головні форми руху дівчат і хлопців: кружковий, поплутаний і рух двох противних рядів. Найлюбіша фігура руху в весняних іграх кружкова. Дівчата і хлопці беруться за руки, роблячи кружок, крутяться доконечне за сонцем і співають веснянок. Так грають в Короля, Кострюба, Ящура, Зайчика й Перепілочку. В декотрих іграх дівчата і хлопці сплітаються руками, ставлять на руках хлопчика або дівчинку і так ходять кругом церкви, як наприклад в Володарі. Кружкова форма весняних ігор то копія руху небесних світил кругом неба. Прототипом всіх весняних ігор кружкової форми, де найясніше виявляється міфічна ідея, можна назвати гру в Короля чи в Царенка. Дівчата й хлопці беруться за руки і роблять кружок чи город крутячись за сонцем. Серед города стає дівчина і зветься царівною, а за городом ходить парубок і зветься царів син. Дівчата <47> співають, щоб царенко приступив близенько, поклонився царівні низенько, узяв її з ряду. Таку само тему ми бачимо в тих колядках, де Громовик Іван царевич руйнує ворожий город царя Ворота і добуває собі царівну. Дівчина царівна — то сонце на небі весняної пори, а царів син — бог Громовик, що розбиває зимові хмари і визволяє сонце. Кружковий рух в Королі кругом дівчини-царівни пригадує той широкий танець на луках кругом тернового огню, в котрому ходить міфічний княжевич Іванко з соколом на голові і з гуслями в руках. Може в давні часи дівчата й хлопці славили в веснянках саме сонце і вже після натомість почали славити дівчину-царівну.

У другому роді весняних ігор ми бачимо фігуру руху покручену, як наприклад, в Кривому танці, в Романі-зіллі і в інших. У Кривому танці забивають в землю три кілки на три угли, беруться за руки в два ряди і крутяться поміж тими кілками. Такий рух, де нема ладу й кінця, як співають при Кривому танці, пригадує нерегулярний і неоднаковий рух хмар на небі, як вітер гонить їх то в один бік, то в другий, а часом і так, що спідні хмари йдуть в один бік, а верхні в другий. В Кривому танці дівчата співають про вінок; той вінок в'є дівчина і вішає у теремі (або в терені) на дереві, на золотому кілку, на шовковому шнурку. Дерево в теремі то мирове дерево серед світу з золотим верхом, з соколиним гніздом зверху, як воно описується в колядках; то хмари на небі з золотим сонцем зверху, з дощовими шнурками, а самий вінок то сонце, що висить на небі вище од хмар. У других весняних іграх з <48> покрученим рухом, як наприклад, у Шумі, співають, що мати якоїсь дівчини сплела ліс, сплела сито-решето, щоб дівчинине зілля зелене було; а в Дібрівоньці співають про дівчину Настечку, котра гасила палаючу діброву, носячи воду цебром та решетом. Сі образи ясно показують, що при іграх з поплутаним рухом співають пісні в честь богині Хмари, котра заплітає небо ніби лісами, плете з хмар сита й решета, точить воду з хмар ситом-решетом, то ллє, як з цебра, щоб на землі росло зелене зілля.[41] Саме слово Дібрівонька, як зветься гра, вже показує, що в веснянках славлять небесні діброви-хмари, де буває шум од вітру, а слово Кривий танець натякає на ті танцюристі міфічні образи богинь хмар, котрі в Індусів звались апсарасами. По цім усім прикметам можна сказати, що весняні ігри з поплутаним рухом колись грали для слави небесної німфи, богині Хмари.

Є ще весняні ігри, що стосуються разом до хмар і до весняного сонця, як наприклад, гра Володар і інші. У Володарі дівчата сплітають з рук тин і садовлять на тину хлопчика, співаючи про Володаря або Воротаря. Од якогось царя до Воротаря прийшли слуги, самі по коліна в болоті. І кричать під ворітьми, щоб він одчинив їм ворота. Слуги везуть дари: срібло, золото і ярі бджоли. Їм кажуть, що тих дарів мало, а вони обіцяють дати мале, мизинне гетьманське дитя все в сріблі, в золоті, вкрите чорним оксамитом; воно біле, в червоних <49> чоботях, сидить на золотому креселку, грається червоним яблучком, крає його золотим ножиком. В однім варіанті слуги додають молоду дівчину в сріблі, в золоті та в рутяному віночку.[42] Заплетені руки пригадують поплутані хмари, а міфічний хлопчик зовсім має аналогію з колядчаним княжевичем Іваном. Мале гетьманське дитя описується в веснянці достоту такими фарбами, як і в колядках та щедрівках Іван княжевич, котрий так само любить сидіти на золотому стільчику, і бувши дитям, грався і підкидався червоним яблучком. Те мізинне дитя або сонце, або сам бог Громовик в дитячому зрості, так як весною блискавка й грім і само сонце тільки що починає показувати свою молоду, сливе дитячу силу на небі. В тому, що дитя вкрите чорним оксамитом і має слуг, по коліна в болоті, ми бачимо, що сонце й блискавка затемняються весною чорними хмарами, котрі здалися народній фантазії чорним оксамитом і болотом. Слово Володар, може й взяте з історії, переіначене з слова Воротар, котре ближче до царя Ворота в колядках, аналогічних з веснянками. Їх аналогія дає право думати, що колядчаний цар Ворот змінився в веснянках на царя Воротаря. І Воротар і Ворот то царі якогось ворожого города, котрі держать у себе якесь ясне срібне та золоте божество. В них можна бачити давнього індійського лихого Врітру, бога холоду й темних сил, ворога світлого громовика Індри.

Третя фігура руху в веснянках — у двох противних рядах або купах, як наприклад, в Жельмані, <50> в Шумі, в Прісі. З тих двох таборів і з пісень, де можна вловити неприятельські мотиви, ми бачимо, що якийсь ворожий дух розділяє дві лави. У Шумі дівчата лають хлопців за те, що вони не женяться. В Жельмані одна половина чіпляється з сватанням, а друга дає одкоша. В грі Виступень дівчата соваються одні до других з кулаками. В сьому третьому роді весняних ігор ми бачимо образ змагання і боротьби на небі темних зимових сил з світлими весняними.

В інших весняних іграх і веснянках поетично описується й виспівується вся весняна природа в своїх трьох царствах, виспівується кохання, що весною пробуджується виразніше в серці чоловіка. Так дівчата беруться за руки в довгий рядок і обкручуються кругом одної дівчини, що стоїть на одному місці, приказуючи: «ізбий, Боже, качана», показуючи як вбивається в головки капуста; то показують, як в'ються зелененькі огірочки, то співають про коренистий і головистий мак, про горошок, що в'ється в стручки. У веснянках і в іграх описуються пташки і звірі: перепілочка, горобчик, квочка з курчатами, зайчик, коза, ящур. Дівчата співають про кохання, граючи в мужа й жону. В весняних іграх знаходимо легеньке натякання на фаллюса в грі Тикало, де одна дівчина кидає тихенько паличку в пелену котрій-небудь дівчині, а друга дівчина повинна одгадувати. Весна була богинею найлюбішою, наймилішою найбільше для дівчат та хлопців, як теплий час гулянок надворі і поетичний час кохання. <51>

Давній язичеський празник Купайла народ переніс тепер на празник Івана Хрестителя (проти 23. Червця), може тим, що саме слово хреститель підходить до слова Купайло, як слово хрестити підходить до слова купати. Само слово Купайло вийшло певно од того, що ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в чудову її силу, як і тепер у Великоросії купаються в ополонках на Водохрещу, віруючи у велику чудотворну силу води.

Ніч на Купайла дуже значна для українського народу. В той час сила сонця й тепла розвивається до найбільшої міри. Ростюча й плодюча сила землі доходить до найвищого ступеня. Хліб починає спіти, трава й всяке зілля стоїть в цвіту. Земля пишно убрана зеленим листом; ніде не видно жовтого листочка. Вода в річках ще не висихає од літньої жари. В купальську ніч діються на землі й на небі великі чуда. В лісі цвіте папороть, як огнева іскра; цвіт папороті стережуть чорти, відьми, вовкулаки і всяка нечиста сила. Лихі люди в той час роблять на полі закрутки з хліба. В ту ніч відьми ходять доїти корови. Селяни кладуть на вікна кропиву, а в хлівах осичину, щоб оборонитись од відьом і всякої нечистої сили. Щоб молоко не дісталось відьмам, хазяйки злучають на ніч телят з коровами. В той день ходять по землі русалки, і <52> дівчата цілий день носять під пахвами полин, щоб не причепились русалки. Дівчата йдуть в поле збирати всяке зілля, в'ють з нього вінки й ворожать про свого милого. Одну дівчину садовлять у лісі в яму, зав'язують їй очі і дають в руки вінки з свіжого й сухого зілля. Та дівчина зветься Купайло. Побравшись за руки, дівчата ходять кругом неї і співають пісень. Кому Купайло дасть вінок з свіжого зілля, та дівчина буде щаслива в парі, а кому дістанеться сухий вінок, та буде нещаслива; кого ж Купайло піймає, та дівчина не вийде того року заміж. В купальську ніч дерево переходить з одного місця на друге, говорить шелестом листу. Всі звірі й зілля розмовляють між собою. Усяке зілля в ту ніч набирається незвичайної сили, і знахарі зривають його для чарів. Страшна сліпа змія мідяниця розкриває очі, нападає на людей і пробиває їх наскрізь. Такі чуда й дива діються в купальську ніч!

Празник Купайла на Україні справляють з такою обставою, в котрій вповні додержався до нашого часу давній язичеський обряд. На Купайла дівчата й хлопці роблять куклу з віників, з соломи, кропиви й шипшини, а найчастіше з чорнокленка; її вбирають в квітки, в стрічки, в вінок і ставлять над водою. Та кукла зветься Мареною. Потім роблять другу куклу з соломи, вбирають у вінок, в сорочку, плахту й намисто і ставлять рядом з Мареною. Друга кукла зветься Купайло. Часто беруть гільце з чорнокленка, обвішують його вінками, стрічками і те гільце звуть Мареною. Під тим гільцем ставлять куклу Купайла. Перед Мареною й Купайлом ставлять стіл з горілкою й закускою, розкладають огонь, <53> і дівчата й хлопці, побравшись за руки, скакають через огонь і співають купальських пісень. Тим часом хлопці закрадаються, однімають Марену, розривають і розкидають її або топлять у воді. Дівчата не сердяться на них і знов роблять другу Марену, докоряючи парубкам, що вони вкрали не любу Марену, а ту, що дівчата навмисне виставили, щоб піддурити хлопців. Після того дівчата розламують Марену, беруть по гіллячці додому і кидають на грядку в огірки, бо кажуть, що од того лучче ростуть огірки. Після всього Марену кидають у воду, а з нею часом топлять у воді й Купайла.

Ні один народний обряд не переносить нас у таку давню старовину, як обряд Купайла. В обряді Купайла додержалась до нашого часу ціла язичеська служба богам. Перед нами стоять два ідоли: Купайло й Марена; перед ідолами стоїть стіл з жертвами, коло стола святий огонь; кругом огню дівчата й хлопці справляють празник танцями й піснями. Два ідоли показують, що празник святкували двом міфічним божествам або двом групам богів. У празникових обрядах мають роль два елементи: огонь і вода. По тому ми можемо сказати, що купальське свято справлялось двом богам: богині Сонцю й богині Хмарі, німфі дощу.

Купальське багаття дуже давня річ у міфології народів: про його знало не тільки Арійське плем'я, його знали й Симіти. Його скрізь розкладали над водою, на горах, на полі і навіть у городах. Ще не так давно, в XVII віку, палили купальське багаття в Парижі й Мецці. Серед міста на майдані клали дрова, вбирали листом та квітками; мер перший <54> запалював багаття. В Німеччині і на Піринеях купальське багаття благословляло само духовенство, і купальське свято справляв не тільки простий народ, але й шляхта і князі. Молодіж убиралась у вінки й танцювала кругом багаття; старі й молоді скакали через огонь і переносили дітей, щоб набратись здоров'я. З багаття брали додому вугілля й головешки, для ліків од хвороби й чарівництва. Купальське багаття народ палив у честь сонця для знаку його найбільшої сили на землі такої благотворної, котра дає родючість і плодючість всьому життю в природі.

Та кукла, що зветься Купайлом, була в давні часи образом богині Сонця. Кукла Купайла в дівочому вбранні, в намисті, в сорочці і в вінку дуже нагадує тих міфічних дівчат, про котрих співають у колядках. Хоч граматичний рід слова Купайла середній, одначе в одній пісні трапляється воно в жіночім роді:

У купальських піснях слово Купало стоїть рядом з сонцем:

У других купальських піснях співають про сонце в образі печі, котру везуть через село, обтикану <55> зорями й деркачами.[44] Піч серед села то сонце серед неба, а деркачі то його проміння, похоже на деркачі.

В одній купальській пісні співають про полело, що летіло через село, стало спочивати на одній хаті і запалило хату. Огневе полело то або сонце, що спочиває на небі і запалює промінням все небо, або блискавка, що потрапляє в хати й часто запалює їх. І сама міфічна змія мідяниця, що прозирає на Купала й пробиває чоловіка наскрізь, не що інше, як страшна сила блискавки, котра часто вбиває людей на смерть. Співаючи купальські пісні в честь сонця, народ не забув у піснях грому й блискавки, близьких до сонця по своїй благотворній для природи силі. В купальських піснях грім і блискавка дуже поетично описується в образі брата, котрий зарубав сестру, посік її на дрібний мак та й посіяв у трьох городах на трьох грядочках; а з того маку уродились васильки, барвінок і любисток:

Сестра каже до брата:

У сім образі ясно намальовано, як грім розбиває хмару, січе її на дрібен дощ, а од того дощу родиться на землі всяке зілля.

Як на емблему сонця або блискавки треба дивитись і на міфічний цвіт папороті, що цвіте й гасне так ясно й так швидко, як іскра. Так Хорвати звуть цвіт папороті перуновим цвітом, а Хорутане звуть сонцем. Про цвіт папороті народ на Україні розказує багато всякого дива. Народ вірить, що папороть цвіте в глупу північ, ще як не співають півні, і падає туди, де в землі лежать гроші. Як розцвітається папороть, то тріщить і так блищить огневим або червонокровавим цвітом, що й очі не видержать. Цвіт папороті можна достати таким способом: треба зайти в ліс, куди не заходить курячий голос, сісти коло папороті на розісланому рушнику, обвести кругом себе свяченою крейдою круг і держати в руці хрест і ножик. Вхопивши в жменю цвіт, треба зараз підрізати шкуру на мізинці лівої руки і закласти туди цвіт. Тоді нечиста сила: відьми, чорти, вовкулаки, мерці, домовики — підіймуть шум, регіт, ґвалт, галас, щоб перелякати чоловіка і одняти цвіт. Розказують, як чорт скусив чоловіка, перекинувшись жидом і мировим посередником. Раз у чоловіка пропали воли на Купайла. Шукаючи волів, він ліг спати в лісі, і вночі в його постоли впав цвіт папороті. Чоловік зараз угадав, де його воли, знайшов, зайняв і погнав додому. Коли назустріч йде жид і дає йому за постоли капшук грошей. Тільки чоловік оддав постоли, як жид зареготався, щез, а з грошей стали черепки.[46] <57> Цвіт папороті то світ сонця або блискавки, що має велику силу і робить дива в природі. Всі ті страховища, що стережуть цвіт папороті і з жадобою крадуть його і однімають од неї чудову потайну силу, то темні зимові сили, вічні вороги світлих сил, готові вічно з ними боротись і однімати од їх силу життя. Не один цвіт папороті служить емблемою сонця і блискавки, а й другі квітки, трави й коріння. Так Серби вірять, що в одному дивному саду цвіте кущ рожі. Під корінням того куща лежить звір. Якби звір вивернув коріння куща, то од сього висохла б земля. В рожах того куща лежить грім і блискавка. На угорській Руси в веснянках сонце зветься червоною палаючою рожею. Із сього всього ми бачимо, що на празник Купайла народ святкував богиню Сонце і цілу групу світлих небесних сил, котрі доходять у місяці Червці до найбільшої сили над землею і грають найбільшу роль у житті природи.

Друга купальська кукла зветься Мареною. На Марену ми дивимось, як на емблему богині Хмари, як на емблему божества небесної води-дощу, котрий має роль для землі й усього життя на землі нарівні з сонцем. На празник Купайла вода має роль нарівні з огнем. Дівчата, розклавши на березі огонь, забравши в руки пучки палаючої соломи і убравшись у вінки з полину й всякого польового зілля, скакають через огонь просто в воду; плаваючи в воді, вони держать в одній руці пучки соломи. Скупавшись, дівчата ворожать на воді: пускають вінки на воду, приліпивши й запаливши воскові свічечки. На який бік вода понесе вінок, з того кутка <58> треба ждати суженого.[47] Після празника дівчата кидають Марену в воду, приспівуючи:

Потопаюча Марена нагадує про ту дівчину в колядках, що пливе Дунаєм, потопає в Дунаї або в морі, а колядчана потопаюча дівчина то богиня Хмара, бо хмара, пливучи по небу, як по морю, розпливається і щезає після дощу. Саму куклу Марени найбільше роблять з кленового гілля, а часом Мареною звуть просто гільце з чорнокленка. В тому гільці ми бачимо міфічне мирове дерево дуб, що росте на якомусь морі або пливе по морю. Як саме міфічне мирове дерево, так і купальська Марена то емблеми літніх дощових хмар. Марена з кленового гільця кинута в воду зовсім має аналогію з тим міфічним деревом, що росте на воді, як про нього співають у колядках. У купальських піснях співають про якесь дивне дерево достоту так, як і в колядках:

Розламавши гільце, дівчата розносять додому і кидають на грядки огірків, щоб лучче родили огірки. Очевидячки тут хочуть звести з неба на грядки дощ з літньої хмари. В купальських піснях <59> співають про якусь відьму, що «на дуб лізла, кору гризла, з дуба впала, зілля купала». Тут описується якась німфа небесної води в хмарах, що сидить на хмарах, падає на землю дощем і поливає чи купає зілля. Відьми, як потім побачимо, то напівміфічні істоти і певно колись були в давні часи богинями небесного молока-дощу. Тим-то народ вірить, що в купальську ніч настає царство відьом: вони тоді найбільше люблять доїти корів і збираються на Лису гору. На Купайла русалки виходять з води і люблять гуляти по землі, так що дівчата цілий день носять під пахвою полин, щоб оборонятись від русалок. День Купайла то разом празник і русалок, водяних німф. Словом сказати, Купайло був празником богині Сонця, котре доходить до найбільшої сили і дає родючу силу землі, і богині Хмари, що посилає на землю дощ і помагає плодючій силі землі. Тим-то в купальських піснях співають про одну дівчину, котру брат зарубав, посік на макове зерно, посіяв на грядках, і з того зерна виросло трой-зілля. Та дівчина — то літня хмара, що од грому розсипається дощем і ростить на землі всяке зілля.

Треба спом'янути, що на празник Купайла народ примітив і повертання сонця з літа на зиму і дивився на те, як на умирання світлого божества. В купальських піснях вже чуємо мотиви смерті й похорону; «Петречко вмер, Настечка кричить: біжіте, дзвоніте!» співають у купальській пісні. Акт умирання сонця виявився в празникові бога Ярила, котрий справляли подекуди на Україні разом з Купайлом. <60> Молодиці роблять солом'яну куклу з дітородними органами, кладуть у домовину і по заході сонця виносять на улицю. Няні молодиці плачуть і приказують: «помер він, помер!». Потім закопують її в землю.

Коляда був давній зимовий празник в честь світлих богів літа й тепла: сонця, грому, блискавки, літньої хмари й дощу. Народ примітив зимою повертання сонця з зими на літо й виявив його рядом празників. Всі теперішні народні звичаї й обряди на Різдво, на Василія і на Водохреща то безперечно давні язичеські обряди, тілько прилучені до християнських празників. Певно ті празники тяглися не один день і звалися загальним збірним словом Коляда.

Зимові празники світлих літніх сил були великими святками, як літом Купайло, бо припадали в дуже значний час у природі. На празник Коляди, так само, як і на Купайла, діються великі дива на землі. Всі вечори од Різдва до Водохреща звуться в народі святими. По заході сонця в той час не можна робити діла, гріх прясти, гріх виносити сміття з хати. Вночі перед Різдвом говорять воли й навіть знають будуще. Кажуть, що тієї ночі дерево розвивається і цвіте. Проти Водохреща вода в річках освящається, і навіть буває час, що вся вода стає вином. Розказують, що один чоловік хотів напитися в той час з річки води, а в річці було вино; він набрав вина, од'їхав трохи і попробував того вина, а з його <61> стала знов вода. На Водохрещу кроплять свяченою водою хату, оселю, товар, бджоли, доливають варево в кадовбах, починають вчити коней неуків. Кажуть, що вечірня вода ніколи не псується, а як її держати дуже довго, то вона стає живим сріблом і світиться вночі, як огонь…

Подивимося на ті обряди, що народ справляє на Різдвяні святки. Перед самим Різдвом буває багата кутя, перед Водохрещем голодна кутя. На Меланки, проти Василія, в щедрий вечір печуть млинці й начиняють кишки. На Білорусі друга кутя буває на Меланки, проти Нового року, але на Чорнорусі, в Віденській губернії, в північних повітах Городнянщини і в західних Мінщини друга кутя справляється проти Водохрещі, як і на Україні, так як Чорнорусь звичаями, язиком і народною літературою ще ближча до України, ніж Білорусь. Кутя — велике свято в народу, де за столом, як за вечерею любові, хазяїни сідають вечеряти разом з наймитами і наймичками. Ввечері перед Різдвом хазяїн вносить у хату чистого, без бадилля, сіна і, поклавши три поклони, мостить його на покуті. В кутки ставлять з півснопа жита, пшениці і вівса, а на сіні горщок з кутею і другий з озваром. Озвар накривають хлібом, а кутю паляницею або книшем. Малий хлопець, переносячи горшки на покуття, квокче, щоб курчата добре лупилися. Перед образами світять свічку і в хаті курять ладаном. За вечерею хазяїн підкидає ложку куті під стелю, приказуючи: «Морозе, морозе! Йди до нас вечеряти, та не поморозь жита, пшениці й всякої пашниці». По тим зернятам, скілько їх пристане до стелі, вгадують, <62> чи добре будуть роїтися бджоли. Хазяїн витягає стебло сіна і по довжині вгадує, чи добрий буде урожай на хліб, чи недобрий. За вечерею не можна пити води, бо хто нап'ється, тому буде хотітися пити в жнива. Хто за вечерею чхне, той буде щасливий, тому батько дарує гуску або овечку, або теля. В Галичині на столі кладуть часник і ручку од плуга, щоб миші не псували хліба на полі. За вечерею поминають померлих родичів, згадують живих, котрих нема дома, матері плачуть за дітьми, з котрими не довелося вечеряти на святвечір. На багату кутю посилають вечерю з книшів, паляниць і пирогів родичам і доконечне бабі-повитусі хазяйських дітей. Сіно з покуті дають товарові, мостять з нього гнізда в обичайках для птиці, соломою з покуті обв'язують в саду дерево, щоб добре родило. На св. Василія хлопці з рукавиць посипають всяким зерном по хатах. На вечірнє водосвяття і на Ордань старі люди йдуть з трійцями. Після святвечора на голодну кутю стріляють з рушниць або стукають макогоном у ворота, проганяють кутю. Од того стріляння розбігаються вовки і перестають бігати тічки вовків.

По всіх різдвяних обрядах ми бачимо, що народ празникує обрядами двом групам світлих літніх сил, огневим і водяним, і празникує перш за все як народ-хлібороб, благаючий собі од світлих богів доброго врожаю жита, пшениці і всякої пашниці. В усіх колядчаних обрядах ми бачимо два елементи, котрі грають головну роль: хліб і воду. Кутю варять із зерна, хати посипають зерном, на покуті ставлять сніп хліба, вечерю посилають з хліба, на святвечір варять доконечне горох, дерево обв'язують <63> соломою, на столі кладуть плуг, колядники в Галичині носять з собою плуг. Із цього усього ми бачимо, що народ у різдвяних обрядах празникує початок нового року хліборобства, котре грає головну роль у житті українського народу. Щоб забезпечити собі урожай хліба од темних зимових сил, народ сповняє деякі жертвенні обряди Морозові і Дюді: хазяїн, кидаючи ложку куті під стелю, просить до себе вечеряти Мороза, щоб він не поморозив хліба, а на Білорусі, на Меланки, після вечері зоставляють на столі кілька ложок куті для Дзюді (Дюді), бога зими, діда з білим волоссям і з білою бородою, щоб він не шкодив морозами. Народ злучає вечерю на кутю і жнива, забороняючи пити воду за вечерею, щоб у жнива не так мучила смага в гарячий час. Так як світлі літні сили: сонце, блискавка і грім — мають великий вплив на хліборобство, то народ у своїх різдвяних обрядах злучив докупи обряди з мотивом про хліборобство і про літні небесні сили. Після куті стріляють з рушниць або б'ють макогоном у ворота, щоб проганяти кутю й вовків. Сей обряд служить символом грому, що проганяє зиму і попередній старий рік, даючи місце новому хліборобському року. Так колядники ходять по хатах з козою; коза тут служить образом сонця. Про ту козу в колядках співають, що вона має «золотенькі копиточка; де вона ходить, там жито родить; де не буває, там вилягає; де коза туп-туп, там жита сім куп; де коза рогом, там жито стогом».[48] Коза каже, що вона не боїться стрільців, тільки боїться «Діда, що в його <64> борода сіда». Дід з сідою бородою то дід Дюдя, бог зими й морозу, ворог сонця й всіх літніх небесних сил. Самі трійці, що з ними стоять при водосвятті на Ордань і на вечірнє водосвяття, звуться громницями.[49]

Різдвяна свячена вода, як ми сказали, має велику роль: нею кроплять усе хазяйство. Найбільше народ поважає вечірню воду, що святять перед Водохрещем увечері в криницях, може тому, що той звичай нагадує весняний звичай святити криниці на преполовення, і що криниці мають велику вагу в народі, як міфічний символ небесних криниць-хмар. Її п'ють потрошку на тщесерце, мажуть слабим очі, груди, лоб. Така повага до свяченої різдвяної води і міфи про чудовну її силу показують, що народ на різдвяні святки празникує другій групі небесних літніх сил, хмарам і літньому дощу, що грають велику роль у хліборобстві.

Темні зимові сили описуються в колядках, як вороги світлих богів; вони женуться за світлими богами, б'ються з ними, перемагають і вбивають їх.

Темні сили описуються в образах, взятих з історії і з народного побуту, але є ще в народних творах і міфічні давні образи темних сил. Темні сили показуються то ордою, що нападає на двір Господаря і руйнує його, то Турками й Татарами, то якимсь <65> царем Воротом, на котрого б'є Іван-Громовик. Ще частіше темні сили описуються як жиди, як сім сот жидів, жидівок і жидівських дівок, котрі гоняться за матір'ю Громовика, скрізь шукають його самого, випивають море, рубають ліси, викошують траву, розбивають камінь, жнуть пшеницю і таки доходять до свого: знаходять світлого бога, мучать його, забивають за нігті всяке дерево, випускають з нього кров, розривають крючками ребра. На образ жидів, як темних зимових сил, навела народну фантазію св. історія про Христову страсть. Вороги світлих богів часом описуються як розбишаки; вони напали в горах на Йвана Громовика, взяли його, як він водив танець кругом тернового огню, одняли од його сокола, гусла й коня вороного і закинули його в тюрму. Найдавніша міфічна форма грізних зимових сил — то дивний звір тур-олень з дев'ятьма рогами, котрого нагледіла у віконце Господиня (сонце) і звеліла застрелити. На одному розі того звіра стоїть терем або шинк. Той звір ходить у лісі, на звірі стоїть стільчик, а на стільчику сидить красна панна. Звір тур-олень часом у колядках зветься царем, котрого Громовик волочить по чагарях і пожарищі прив'язаного до сідла. Той міфічний звір, то образ зими з чорними хмарами, з снігом, з вітром, морозами, — то індійський лихий Врітра, ворог Громовика Індри. Зима здавалася народові звіром, що краде сонце й блискавку і держить їх у себе, в образі красної панни на золотому стільчику. В колядках Білорусі говориться про такого самого звіра, котрий гадиною лежить у чистому полі під <66> білим каменем. Ту гадину знаходить славний панич (Громовик), хоче її застрелити, тобто розбити зимові хмари своєю стрілою — блискавкою.[50]

Боротьба й побіда темних сил природи над світлими описується у весняній грі Ворон. У Вороні ми бачимо дві сторони: матір з красною старшою дочкою і дітьми, і Ворона. Мати стає проти Ворона, а позад неї красна дівчина і всі діти; вони міцно держаться рядком одно за другим. Проти матері сідає Ворон і копає паличкою пічку. Ворон хоче гріти окропи, щоб залити дітям очі. Гра починається розмовою між матір'ю і Вороном. Мати просить у Ворона води, що знаходиться десь під вербою. Ворон одказує, щоби вона пішла собі й напилася. «Коли боюся, бо воду стереже вовк та гадюка», — каже мати. Із розмови матері з Вороном бачимо, що Ворон наївся, напився, сидить у високому городі, а за ним стоїть чорт з бородою. Мати каже, що і в неї є город; хоч і низько обгороджений, та Ворон його не перескочить. Після розмови Ворон починає ловити материних дітей, хапає їх по одному й переводить у свій город. Після всього хапає й красну дівчину і переводить до себе. Зоставшись сама, мати приходить у город Ворона впізнавати своїх дітей. У сій грі описується боротьба зими з літом. Ворон, образ хмари, держить воду під вербою, котра в казках зветься цілющою і живою водою і котру стережуть змії. Та вода — то літній дощ, що дає живу силу землі. Ворон хоче згубити з <67> світа дітей і красну панну, заливаючи очі не холодною, а гарячою водою. Се наводить нас на здогад, що в сій грі додержався може давній індійський міф, в котрому лихий Врітра був богом не холодної полярної зими, а гарячого страшного дощу Індії, котрий часом буває таким шкідливим для землі, як і наша холодна зима. Мати з дітьми і з красною дівчиною — то образ сім'ї світлих небесних сил, а сама красна дівчина, на котрій держиться вся гра, — то сонце влітку. Ворон у своєму городі з чортом за спиною, з гадюкою і вовком — то сім'я темних зимових сил природи. Він хапає сім'ю світлих сил, як в одній пісні мати чорна гадина їсть небесні світила:

Весною подекуди на Україні народ проганяє зиму в образі Мари (у других Слов'ян — Морени). Роблять куклу, котра зветься Марою, вбирають її по-жіноцьки, виносять на гору і палять, співаючи веснянок,[52] а на Підляссі народ кидає куклу Мари у воду або у болото, приказуючи: чорт тебе бери![53] <68>

Минається літо, і чорні хмари застилають небо: гуде холодний вітер, починаються морози, сніги наводять смерть на природу. Життя природи завмирає на цілу зиму. Сонце ховається за хмарами і втрачає свою силу; грім, блискавка, теплий літній дощ, всі світлі літні сили десь діваються до нової весни. Змагання зими з літом здавалися народові боротьбою, а втрата сили сонця й грому здавалася страстю світлих богів, муками і смертю. В українських обрядових піснях зостався слід тієї боротьби і змагання темних сил з світлими. В колядках описується якась жінка; вона зветься то святою Оленою, то Божою Матір'ю, то просто удовою. Жінка шукає свого сина, котрий зветься то милим богом, то Христом, то Йваном. Вона розпитує у світлого сонця, в ясного місяця, в ясних зірок, чи не бачили вони її сина. Зоря розказує, що бачила вдовиного сина Йвана, як він загинув, бо у нього вже свати в лісі — птиці, а дружки — у воді риба; що сина вже замучили на високій горі на хресті, і він лежить на високій горі у гробі. Не вважаючи на те, що колядки співають на Різдво, у них описується мука і смерть міфічного Христа, як його жиди мучили, клали йому на голову терновий вінець, гнали за нігті дерево, розп'яли на хресті і рвали ребра крючками, спустивши кров.[54] На Йвана-княжевича, як говориться у колядці, напали слуги якогось пана, <69> одняли у нього коня, сокола й гусла, зв'язали і кинули у тюрму. Страдаючий син — то бог Громовик у зимовий час, над котрим беруть перевагу темні зимові сили і замучують його на смерть. Одначе у колядках говориться не тільки про смерть одного сина, але про смерть і других світлих богів: на високій горі стоять три гроби — в однім гробі лежить сам Господь, у другім Син божий, а в третьому — свята Пречиста. У сій картині нема й сліду християнського. Тут мова мовиться про трьох світлих богів: сонця в образі Пречистої, сина Громовика і, певно, Господаря, їх замучили на смерть на горі на трьох хрестах жиди, тобто зимові гублячі сили.[55]

Смерть світлого бога описується у сценічній картині у весняній грі Кострюбонько. Одна дівчина стає серед кружка за «Кострюба», а дівчата співають, як Кострюб заслаб, як умер, як по ньому дзвонили. Та дівчина, що грає Кострюба, лягає на землю і прикидається мертвою. Всі дівчата плачуть і несуть її ховати на цвинтар. Але в той час Кострюб схвачується, ганяється за дівчатами і ловить котру-небудь. Гра в Кострюба нагадує грецький міф про Вакха чи Діоніса, котрого муки, смерть, похорон і воскресіння празникували Греки весною в своїх містеріях. Кострюбонько — то світлий бог, що завмирає на зиму і воскресає весною. <70>

Повертання сонця з зими на літо описується у колядках як різдво світлого божества. Прийшов час божій Матері родити сина. Вона хоче втекти од своїх ворогів жидів і, йдучи полем, стрічає селянина, що сіяв пшеницю. Вона просить селянина не казати жидам, що вона тудою йшла і несла в руках сокола. Жиди погналися за Матір'ю, стріли селянина і питають його, чи не йшла тудою білоглава жінка з соколом у руках. Селянин жав пшеницю; він одказав жидам, що йшла така жінка, але ще тоді, як він на тій ниві сіяв пшеницю.[56] Мати породила сина, скупала у морі, випрала ризи на Ордані, сповила у шовкові пелюшки і поклала в колиску, повісивши її на яворах.[57] Сім сот жидів таки дізналися про Матір і питають її, де вона діла сина. Вона каже, що пустила його на синє море. Невірні жиди спили море, а сина не знайшли. Потім вона сказала жидам, що сховала його в темні ліси, в яру пшеницю, в білий камінь. Жиди ліси рубали, жали пшеницю, косили траву, лупали білий камінь і ще не знайшли сина.[58] Потім вони таки знайшли його на яворах у колисці. Одні казали: перевернімо, другі казали: заколишімо, а треті казали: візьмім з собою. Мати не дала їм сина. Прилетіли орли; взяли сина на небеса; небеса розтворилися, і син зостався на високості.

У цій усій картині нема й сліду євангельського, хоч тут і говориться про Матір божу, про сина її і про <71> жидів, а вознесіння сина божого на небо, та ще й на орлиних крилах, зараз по різдві невідома річ у євангелії. В сій картині описується різдво Сонця або якого іншого світлого божества весною од міфічної жінки з соколом у руках, в котрій найбільш натурально од усього можна бачити богиню Весну. Жиди — то образ зими, як лютого ворога світлих літніх сил, а ліси, пшениця, трава, море і каміння — то емблема хмар, в котрих ховається сонце. Явори, на котрих висить колиска з дитям, то міфічне мирове дерево дуб, і нагадує те дерево серед моря, на версі котрого сидить в позолоченому гнізді міфічна птиця сокіл, образ сонця. Саме дитя, сам син — то сонце, котре весною перемагає силу зимових хмар і високо над ними піднімається на небі. Те дитя зветься ще в колядках просто Різдво, чудо-чудноє, вогнем страшнеє.[59] Раз всі святі сіли за стіл, тільки не було між ними святого Різдва. Господь каже Петрові: піди, принеси святе Різдво. Пішов Петро, встрів якесь чудо-чудноє, вогнем страшнеє, злякався й вернувся назад. Тоді Господь сказав, що те чудо-чудноє, вогнем страшнеє було Різдво, і треба було його взяти на руки (як малу дитину), принести і покласти на столі.

Навіть у великодніх (волочовних) колядках на Білій Руси, замість страсті й смерті сина божого, описується різдво сина од матері. На золотих полях через срібні мости їхала Пречистая шістьма кіньми у кареті. Святий Юрій сидів за погонича, святий Ілля вів коні, а святий Микола був помагачем. <72> Пречиста приїхала на двір Господаря і там обродилася. Дитя сповили шовковим поясом у білі пелюшки, понесли в церкву, поклали на престолі, а попи, дяки і чорнокнижники вибирали йому ймення. Хоч той цуг Пречистої похожий на цуг польської графині, але в ньому нетрудно впізнати сім'ю світлих богів, а в малому дитяті весняне сонце.[60]

До празника різдва Сонця або іншого світлого бога належить празник колодки на масниці. У Понеділок на масниці молодиці збираються в корчму, кладуть на столі поліно або колодку і сповивають у полотно; потім сідають і п'ють горілку, поздоровляючи себе з родинами колодки. Після того молодиці розходяться, а колодка зостається в сповитку на столі. Колодку справляють до Суботи і кажуть, що в Понеділок колодка родиться, у Вівторок справляють хрестини, у Середу похрестини, у Четвер колодка вмирає, у П'ятницю ховають, а в Суботу плачуть. Цілу масницю молодиці прив'язують колодочку парубкам, за те, що вони не женились у масницю, і парубки повинні одкуповуватися могоричем.[61] На родини колодки треба дивитися, як на родини весни, або сонця, або літньої хмари, як світлих літніх сил неба. Од чого народна фантазія прилучила родини світлого божества до колодки, се можна одгадати, пригадуючи, що по народній вірі люди сталися з пеньків, з дерева, а дерево в українській міфології служить емблемою літніх хмар або небесної літньої води-дощу, котра дає <73> початок життю на землі. Смерть і похорон колодки пригадують гру в Кострюба, роблячи коротеньку історію життя світлого божества. Гульня молодиць коло колодки, пригадує трохи грецькі вакханалії в честь Вакха або Діоніса. <74>

Пантеїстична релігія дає широке місце для народної поезії; вона сповняє весь світ, небо й землю богами, дає життя в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль, язик, голос зорям, сонцеві, місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірям, тоді як монотеїзм однімає од усього життя, і дає його тільки Богові та людській душі. Перед єврейським Єговою все мусить дрижати, вмирати од одного його лиця; перед ним усе смерть, і в ньому тільки життя, тоді як пантеїстична релігія робила з світу якийсь чарівничий храм, повний життя, повний усякого дива, де все думало і говорило на рівні з чоловіком і богами.

Давня українська пантеїстична релігія була причиною, що народна українська поезія розкішно розвивалася, за поміччю розкішної природи і багатої народної фантазії. Пантеїзм був причиною метаморфоз, поетичного обертання людей в дерева, квітки, зорі, в птиць, у звірів, які ми знаходимо в українській народній поезії. Деякі метаморфози дуже похожі на грецькі й римські і тим затверджують науку, що давня українська <110> релігія була пантеїстична, коли чоловік, як мікрокосм, розпускається в частині натури, з котрої його виводила давня міфологія.

Метаморфоз в українській народній поезії дуже багато. Є пісні, де описується, як дівчина Ганна розпливається і обертається в дерево, в траву, в росу і квітки. Раз Ганна винесла в поле двом братам обід. Обидва брати були не жонаті. Сівши обідати, вони дали сестрі держати коня. Ганна запримітила якусь неправду у братів і скочила в синє море. Потопаючи в морі, вона говорила, щоб у тому морі не брали води, не збирали піни, щоб на траві не зачіпали роси, у лісі не рубали берези, в лузі не ламали калини, не рвали терну та груш, бо в морі вода — Ганнина врода, на траві роса — то її коса. Її тіло стало березою, личко стало калиною, очі — терновими ягодами, а душа грушею.[89] В другій пісні Ганнина коса стає шовковою травою,[90] тіло — рибою, кров — водою, краса лиця — калиною, а душа — яблучком.

Метаморфоза Ганни в березу похожа на Овідієву метаморфозу німфи Дафни в лавр. Аполлон полюбив німфу Дафну, а вона не хотіла його кохати, бо думала назавше зостатись дівчиною. Аполлон погнався за нею і вже трохи не впіймав її, але її тіло зараз обросло корою, руки стали гілками, а коси лавровим листом, ноги вросли в землю, і вона стала лавром. Міф про Ганну, як і про Дафну, нагадує <111> купальську пісню, як брат зарубав сестру, посіяв її маковим зерном, і з неї виросло трой-зілля. Тут ми бачимо, що якесь світле божество, найближче до богині хмари, од неправди, чи од кохання розпадається і обертається в природу. Таке саме обертання дівчини в дерево ми знаходимо і в інших піснях.[91] Одна мати взяла собі невістку та не до любові. Вона вирядила сина в дорогу, а невістку послала в поле, щоб вона або зовсім вибрала льон, або й додому не верталась. Невістка не вибирала льону, заночувала в полі, а на світанку тополею стала. Син приїхав додому та й розказує матері, що бачив у полі таку тополю, що кращої од неї й на світі нема, бо вона без сонця сяє, без вітру листом колихає. Мати звеліла синові зрубати ту тополю. Цюкнув він сокирою раз, з тополі задзюрчала кров, цюкнув він удруге, тополя похилилась, а далі промовила, щоб він не рубав її, бо вона його мила. Метаморфоза невістки похожа на метаморфозу сестер Фаетона, котрі од жалю й побивання за братом стали лиственицями. Мати їх прибігла та почала здирати кору і ламати гілки, а з кори і гілок закапотіли краплі крові.

Явір став з парубка, котрого прокляла мати. Мати прогнала сина і прокляла, щоб він став явором, а його кінь каменем. Проклявши сина, мати схаменулась і пішла шукати його на ярмарку в місті. Вона питала про нього, заглядала всім у вічі і не знайшла. Вертаючись додому, вона стала під явором і зірвала гілку з дерева. Тоді вона з дерева <112> почула синів голос, що на дереві листя, то його волосся й губи, дрібні гіллячки, то його пальці, а його сивий кінь став каменем. У других піснях жінка проклинає свого чоловіка, і чоловік стає явором, а кінь його каменем. Вийшла жінка в поле жати, побачила явора і хотіла сховатись під явором од дощу. Тоді вона почула з явора голос свого чоловіка. В піснях часом обертаються в дерево разом козак і дівчина. Один козак утік з своєю милою і ніде не міг повінчатись: куди він не приїздив у село, ніде не заставав дома попа. І став козак на горі терном, а дівчина на долині стала калиною. Вийшли їх матері терну рвати, калини ломати і обидві впізнали своїх дітей.[92]

Українська народна поезія дуже багата обертанням людей в квітки і зілля. Про квітки братик-та-сестричка українська пісня розказує, як один козак знайшов собі гарну дівчину і оженився з нею. Побравшись, вони почали розпитувати одне другого про свій рід. Козак признався, що він попенко з Київа на прізвище Йваненко, а дівчина призналась, що вона з Київа попівна на прізвище Йванівна. Тоді вони розійшлися по горах і стали квітками братик-та-сестричка: брат став жовтим листком, а сестра синім. Хто вирве ту квітку, той спом'яне їх і помолиться за них Богу.[93] В другій пісні тією квіткою обертається мати з дочкою. Одна молода вдова породила двох синів, дала їм сама ймення Йвана та Василя, поклала в корабель і пустила на море. На <113> вісімнадцятому році пішла вдова по воду і побачила, що до берега припливають два молоді донці. Вдова сподобалась одному й пішла за нього заміж, а дочку віддала за другого. Довідавшись, що донці її сини, вона стала синім цвітом, а дочка жовтим. Васильки виросли з хлопця Василя, котрого заманили русалки і залоскотали. Рай-дерево, м'ята і барвінок виросли з попелу, що зостався од трьох дівчат-сиріт. За те, що сироти не встерегли золотої ряски на коноплях, мачуха спалила дівчат, і з того попелу виросло рай-дерево, м'ята і барвінок.[94] Білі квітки виросли з розкиданого на полі попелу хлопця, котрого струїла сестра.[95] Розмарин та лелія виросли на могилках Яничка й Ганички. Були собі дві сусіди і мали собі дітей: одна мала сина Яничка, друга мала дочку Ганичку. Вони так кохались, що навіть в церкві перекидались золотим яблучком, та на лихо Яничкові мати не хотіла оддати Ганички за нього. «Умру я, мамо, умру за Ганичкою!» — Каже Яничко до матері. «Не вмирай, сину», — каже мати, — «Я звелю змурувати корчму. Підуть люди до корчми, пустить мати й Ганичку.» Ганичка просилась у своєї матері до корчми, одначе мати вилаяла її і не пустила. «Умру я, мамо, умру за Ганичкою!» — Каже син до матері. «Не вмирай, сину! Я звелю збудувати ремінний міст; а поїдуть пани й панії через міст, пустить мати й Ганичку». Збудувала вона й міст, а Ганички все-таки не пустила мати. Тоді Яничкова мати збудувала церкву, а <114> Ганички мати не пустила й до церкви. Яничко вмер, і його домовину понесли до церкви. Ганичка вирвалась із хати, вхопилась за домовину і собі вмерла. Тоді поховали їх коло церкви: Яничка по один бік церкви, Ганичку — по другий. На могилі Яничка виріс розмарин, на Ганичиній могилі виросла лелія. Росли вони, росли, виросли вище од церкви та й схилились вершечками докупи. Ганнусина мати приставила драбину та й зрізала вершечки.[96] Із схожим сюжетом є багато пісень на Україні і на Білій Руси, в котрих розказується, як мати не полюбила невістки і отруїла її, а син, побиваючись за жінкою, п'є отруту і сам вмирає. На їхніх могилах виростають явір та тополя або береза.[97] В українських казках так само є доволі метаморфоз, в котрих, наприклад, душа вбитого брата переходить в бузинову дудочку, котра виказує про безвинну смерть брата.[98] Душа дівчини Марусі, замученої упирем, перейшла в квітку, що виросла на її могилі. Один боярський син пересадив її у вазон і поставив у себе в хаті. Вночі квітка заворушилась, упала додолу і стала чудовою дівчиною.[99] В українській народній поезії людські душі обертаються яблуками й грушами. Душа дівчини Ганни, що втопилась у річці, стала грушею. У відомому на Україні оповіданні про одного гайдамаку душі його батька й матері і всіх убитих ним людей показуються як <115> яблука на тому дереві, що виросло з сухої гілки, котру він посадив і поливав, набираючи воду ротом із ставка цілий свій вік.

Українські метаморфози людей в квітки нагадують грецькі метаморфози. Ааконський царевич Гіацинт, ненароком убитий диском Аполлона, став білою з червоними крапинками квіткою гіацинтом. Афродита обернула любимого Адоніса квіткою анемоном, а Нарцис, гордий своєю красою, закохався сам у себе і од сліз став квіткою нарцисом.

Народна поезія дуже багата на обертання людей птицями і звірями. У піснях найчастіше описується обертання зозулею. Зозулею обертається нещасна невістка. Мати присилувала дочку вийти заміж на чужу сторону і заборонила їй сім літ навідуватись до себе. Дочка з горя стала зозулею, прилетіла до матері, сіла коло хати і почала кувати, щоб мати почула і вийшла з хати. В декотрих піснях дочка обертається зозулею вже після смерті матері.[100] Зозулею обертається і мати од туги за своїм сином; вона прилітала на могилу свого сина і просила його подати з могили руку.

Розказують, що зозуля і дятел були колись людьми, а після Бог так дав, що вони поставали птицями. Як хто прислухається до дятелиного гнізда, то почує, як дятел стогне, бо в нього болить голова од того, що він усе стукає носом у дерево.[101] Зозуля й соловейко сталися з близнят. Одна дівчина не послухала матері і пішла заміж за вужа. Діти породилися людьми, і мати привезла їх до села в <116> золотій кареті, щоб охрестити. Почувши про те, мати побігла до царини і хотіла побити дітей. Тоді дочка побачила неминучу смерть та й каже: «Полетіть же, дітки, по світу пташками: ти, синку, полети соловейком, а ти, дочко, зозулею!» Соловейко пурхнув у праве віконце з карети, а зозуля в ліве та й полинули по світу. Не стало й пані, тільки над шляхом виросла глуха кропива.[102]

На Бесарабії український народ розказує, що бусол (чорногуз) колись був чоловіком. Ще то колись давно, з початку світу, Бог дав чоловікові зав'язаний мішок та й каже йому: гляди ж, не розв'язуй мішка і не дивись у мішок, та однеси його і вкинь у воду. Чоловік не втерпів і розв'язав мішок. Звідтіль полізли жаби, вужі, гадюки, ящірки, і з того часу стала на світі та нечисть. Тоді Бог обернув того чоловіка чорногузом і звелів йому їсти ту нечисть, щоб її не дуже багато плодилось на світі. Се оповідання дуже нагадує грецький міф про скриньку Пандори, першої жінки на світі, котрій Бог дав скриньку і заборонив її одчиняти. Пандора не втерпіла, одчинила скриньку, і звідтіль пішло на світ усяке лихо. Голуб був колись хлопцем. У діда й баби була дочка й син. Вони любили дочку, не любили сина і зарізали його. Дочка закопала братові кісточки під столом, поливала їх, і з них вилинув сизий та волохатий голуб, сів на жердці та й розказав, що його зарізали батько та мати.[103]

Є в народі оповідання, як з людей поставали звірі. Так ведмідь був колись мірошником. Колись давно, <117> як Бог з Петром ходили по землі, мірошникові заманулось злякати Бога. Він вивернув кожуха, надів і сів під мостом. Увечері, як Господь ішов з Петром через міст, мірошник вискочив з-під мосту та й заревів по-ведмедячи. «Бодай же ти ревів однині і довіку!» — сказав Бог; од тих слів кожух приріс до мірошника, і він став ведмедем. Розказують, що ведмедями поставали злий чоловік і його жінка, що вдяглися у вивернуті кожухи і хотіли з-під мосту злякати Петра й Павла.[104] Мотив обертання людей ведмедями дуже нагадує причину, за яку Бог Вакх обернув тірренських корабельників рибою. Бог Вакх просив їх завезти його на острів Наксос, а вони піддурили його і завезли в інше місце. За те в них виросли хвости і пера! І вони поставали рибою. Часто трапляється чути між народом як люди ставали вовкулаками. Один наймит раз підгледів, як його хазяїн перекинувся за клунею через пеньок, став вовком та й побіг у ліс. Наймит і собі перекинувся через той пеньок, став вовком та й побіг у ліс. Довго бігав він з вовками та вже й не знає, як йому знов стати чоловіком. Хоч він було й прибіжіть на тік і жалібно дивиться хазяїнові в очі, так собаки зараз і проженуть його в ліс. Але хазяїн таки догадався: перекинув його через пеньок навпаки; він знов став парубком та бух хазяїнові в ноги! А сам став худий, як дошка і ввесь пошарпаний собаками.[105] Розказують, як раз чоловіки заночували у чагарях; полягали вони спати, аж чують, щось за возом зітхає <118> по-людськи. Другого дня поїхали вони додому, коли оглянуться, а за ними біжить вовк, худий, як дошка, та дивиться їм у вічі так жалібно, аж на віз голову кладе. Чоловіки кинули йому м'яса, він не їсть; кинули йому шматок хліба, він ухопив і побіг у чагарник. Приїхали вони додому, а їм один дід і розказує, що на селі пропав один парубок і став пригижкуватим вовком.[106] На Білій Руси розказують, що на одному весіллі чарівник обернув чоловіків вовками, жінок — сороками, а молоду — зозулею.[107]

Є в народі на Україні слід віри в перехід людських душ по смерті. Одна знахарка підгледіла, як маленька дитина встала з колиски, стала маленьким бородатим дідком, виїла всю страву в печі з горшків і знов лягла в колиску. Дідок признався, що він уже був і рибою, потім зробився пташкою, комашкою і звіром, та й знов став людиною.[108]

В описаних нами метаморфозах ми бачимо, що головним мотивом найзначніших метаморфоз була якась неправда, якесь нещастя. Дівчина Ганна потопає в морі і розпливається в натурі од великої якоїсь неправди двох нежонатих братів, про котру не згадує пісня. Йваненко і Йванівна стали квітками од того, що зробили шлюб не по правді. Син став явором, бо його прокляла мати. Дочка прилітає до матері зозулею, бо втікає од гіркого життя на чужині. Сироти стають зіллям од рук лихої мачухи. З Яничка й Ганнусі виростають розмарин та лелія, бо їх карала лиха мати і їхня любов була нещаслива. <119> На могилі безвинно вбитого хлопця виростає калина, і з неї дудка грає про безвинну смерть. У тих метаморфозах один мотив: неправда і безвинна смерть молодої гарної дівчини і хлопця, а їхні лихі вороги не чужі, а свої рідні. Такий головний мотив метаморфоз похожий на ту причину, од котрої світлий бог, замучений темними силами, не зовсім чужими для нього, а рідними силами однієї натури, змінюється в інші форми, розпливається в частини природи. Мотивом перекидання людей звірями, котра дуже вар'юється в народних казках, була зміна форми хмар на небі, як ворогів світлого бога.

Метаморфози української народної поезії мають корінь у давній пантеїстичній релігії. Коли сам бог світа розпався і став миром, то й чоловік, як мікрокосм, так само може змінюватись на всякі форми. Змінюючись на інші форми, чоловік тільки вертається в рідні для нього форми мирового життя, звідкіль його вивела на світ сила життя. В давні часи чоловік не одрізняв себе од звірів, од птиць, навіть од дерева і квіток і дивився на природу, як і на самого себе. І тепер народ вірить, що всі звірі й птиці колись говорили людською мовою.[109] Розказують, що один чоловік вночі перед Різдвом підслухав у загороді, як віл сказав волові: «Лягаймо спати, бо завтра будемо хазяїна ховати». Чоловік так перелякався, що прийшов у хату та зараз і вмер. Про одного чумака розказують, що він, ставши в степу на попас, свиснув, і до нього злізлись гадюки. Він наскидав їх повний казан і приставив до огню <120> варитись. Зливши двічі воду, чумак засипав у юшку пшона і зварив куліш, наївся і звелів наймитові обмити казанок. Наймит бачив все те і не втерпів: навишкрібав ложку каші та й з'їв. І сталося з ним диво: чує він, що на степу вітер колише траву, а трава говорить: «Я од такої хвороби помагаю, а я од такої». Іде наймит запрягати воли, а вони кажуть: «От іде вже запрягати нас у ярмо!»[110] Пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, говорячою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихання її живим духом — так широко й глибоко переймає всю народну поезію; од того то в українських піснях дівчина розмовляє із зорями й місяцем, затикає голову зорями, як квітками, просить поради в дерева, прихиляється на чужині до явірка замість батенька, до тополі, як до матері; од того то український козак розмовляє з конем-товаришем, просить орла перенести вісті до милої, до родини на Україну, чує, як на степу могили розмовляють з вітром. Сливе в кожному куплеті пісні береться образ із природи і прирівнюється до кожної думки, до слова козака й дівчини, аж часом переходить через міру. Квітки, зілля, пташки, вода, небо з зорями й місяцем і сонцем — все те прирівнюється до людської мислі, до горя й радості, до сліз і до сміху. <121>

У колядках до нашого часу додержався дуже давній погляд народу на самий акт сотворіння світу. В колядках ясно описується, що сотворили світ два голуби:

Поперед усього, ще до початку світу, як не було ні неба, ні землі, ми бачимо тільки синє море, а серед моря два дуби. В других варіантах колядок говориться про зеленого явора, але в українських піснях явором зветься дуб. Се дерево грає велику роль у <122> колядках, щедрівках, і про нього згадується навіть у веснянках і купальських піснях. У деяких піснях те дерево зветься сосною, що стоїть серед двора, вся від срібла ясна, від золота красна;[112] то воно зветься тонким, великим, листом широким деревом, зверху кудрявим.[113] На тому дереві золота ряска, золота кора, жемчужна роса; воно зветься райським деревом з трьома верхами, і пливе на якихсь ріках, по якомусь морі,[114] в тому дереві корабель, а в кораблі сидить панна. На тому чудовому дереві сидять два, а часом і три голуби, але більше всього в колядках говориться, що на тому дереві сидить сивий соколонько і в'є собі гніздо на вершечку. Сокіл в'є і перевиває своє гніздо знизу барвінком та бадиллям, обкладає гострим терном, в середині вимощує цвітом-калиною, а зверху щирим золотом.[115] Серед гілля того дерева рояться в бортах бджоли, а під деревом живуть чорні бобри та лисиці. На гілках сидить сива зозуля та ластівка. З дерева капає роса, а з тої роси стають криниці.

Таке мирове дерево, серед широкого моря, з такими міфічними атрибутами переносить нас у давню давнину індоєвропейського міфічного світогляду. Таке дерево з такими самими прикметами знали ще індуси; воно в них звалося фіговим деревом, росло корінням догори аж на третьому найвищому небі вічного світу, спускаючи гілля через синє <123> небо і через небо хмар і туману. З його листя капає амріта, небесний солодкий напій. Під тим деревом ростуть цілющі трави і живуть праведні душі. На тому дереві держаться всі мири і з того дерева боги збудували небо й землю. Зверху на дереві сидять дві птиці, а на гілках сидять інші усякі птиці і п'ють з нього солодкий сік. Сам Бог Агні ховається між гілками того дерева. В зендській міфології говориться про таке саме дерево, на котрому зверху сидить птиця, схожа на орла, а друга птиця сидить під деревом, збирає насіння і пускає його на воду, щоб вода рознесла його по всьому світу. Під деревом росте біле зілля, з його соку добувається небесний напій сома, надаряючий здоров'ям і безсмертям. У скандінавській Едді говориться про мирове дерево ясенок, що розпустив гілля на весь світ. З-під його коріння течуть свячені криниці, з листя капає роса, на гілках сидять гадюки, олені й білка, а зверху сидить орел. Слов'янська міфологія ледве пам'ятає про таке дерево. Сербська поезія змішує мирове дерево з біблійним деревом життя, а великоруські заговори ледве натякають на дуб мокрецкой, що стоїть на острові на Буяні.

Мирове дерево в українських піснях то образ хмар, що вкривають усе небо. Жемчужна роса, золота ряска, бджоли в бортах і криниці під деревом — то метафори дощу й роси тих небесних напоїв, що дають життя природі. Синє море, широкий двір, серед котрого росте мирове дерево, — то символ небесного синього простору, серед котрого плавають хмари. Птиці й звірі на гілках мирового дерева — то символ вітрів, котрі допомагають <124> плодити життя в природі, бо розносять усяке насіння по світу.[116] Найвищу роль на мировому дереві грають два голуби і сивий сокіл. Соколине гніздо на вершечку мирового дерева звите з таких матеріалів, котрі всі в українській поезії служать міфологічними символами світу. Калина своїм червоним цвітом скрізь у піснях служить символом краси й світла; терен, терновий вогонь грає велику роль в українській міфології, як знак блискавки або проміння сонця і мав таку саму роль і в індуській міфології. У Ведах розказується про бога Індру, що він раз перекинувся соколом і хотів украсти з хмар небесний напій. Сторож того напою погнався за ним і вистрелив у нього; з сокола впало на землю оббите перо і пазур, а з них на дереві поросли тернові колючки. Щире золото, котрим укрите зверху соколине гніздо, служить символом світла або сонця. Сам сокіл, котрий має своє позолочене гніздо зверху мирового дерева, — то образ світлого божества, давнього громовика Індри. З варіантів колядок можна пересвідчитись, що два голуби не прості птиці. В одній колядці говориться, що два голубочки знялись, полетіли, крилечками всі степи вкрили, голосами увесь світ звеселили й ліси заглушили і самі вони кажуть, що вони не прості голуби, а два янголи.[117] В одній колядці просто <125> говориться, що в церкві перед богородицею зацвіла рожа, а з тієї рожі «пташок виникає; не є то пташок, лем сам милий Господь».[118] На дереві, аналогічному з мировим дубом, по одній колядці, висить колиска, а в колисці лежить боже дитя, а в одному варіанті на такому дереві висить колиска з дитиною, котру колише мати і забавляє його яблучком. Те дитя горде; воно грає в каті і гарно співає. Разом з дитиною на тому самому дереві сидить сокіл.[119] Прилетіли орли, взяли боже дитя і понесли на небеса.[120] В колядках часто трапляється, що птиці будують навіть давню церкву з трьома віконцями і вербами, котра служить емблемою світу. З цього всього ми бачимо, що міфічні птиці, два голуби і сивий соколонько — то світлі божества огню, блискавки й грому або сонця, котрі живуть на самому високому небі, зверху мирового дерева, поверх небесних хмар, в небесному просторі.

Ті міфічні голуби сотворили світ: вони оснували небо з сонцем, місяцем і зорями з синього або золотого камінця, а землю з дрібного піску. Синій і золотий колір у міфології служать метафорами світла, а дороге каміння назначує зорі, з котрих ллється світло, як з алмазів. Із цього ми бачимо, що головні елементи, з котрих світле божество оснувало мир, було світло і твердий елемент, а мирове дерево, на котрому сиділи голуби, як символ небесної води, показує ще на третій початковий елемент, з котрого сотворився мир — на воду. <126> Мотивом для такого міфу про сотворіння світу певно була громова й дощова літня хмара, поверх котрої то сяє сонце, як золоте й огнисте гніздо міфічного сокола, то блищить блискавка, з котрої капає на землю жемчужна роса-дощ. І все те дає життя природі, розбуджує її од мертвого сну після зими і викликає до невтомного руху, на вічно нове життя.

Трапляються на Україні між народом оповідання про початок світу, в котрих видно, окрім християнського впливу, слід дуалістичного погляду на початок світу, певно занесений на Україну з болгарськими книжками богомільського печева. Сама прозаїчна форма оповідання вже показує, що вони не такі давні, як згадані нами попереду. «Ото, як задумав Господь сотворити світ, та й говорить до найстаршого ангела Сатанаіла: «А що, каже, арханегеле мій! Ходімо творити світ». «Ходімо, Боже!» — каже Сатанаіл. От вони й пішли над море, а море таке темне, сказано безодня. От Бог і каже до Сатанаіла: «Бачиш оту безодню?» «Бачу, Боже!» «Іди ж, каже, у ту безодню на саме дно та дістань мені жменю піску; та гляди, як будеш брати, то скажи про себе: беру тебе, земле, на ім'я Господнє». «Добре, Боже, — каже Сатанаіл і впірнув у саму безодню на самий пісок та й заздрісно йому стало. — Ні, — каже, — Боже! Приточу я й своє ім'я; нехай буде разом і твоє й моє». І бере він та й каже: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє й своє!» — сказав він. Прийшлося виносити, а вода йому той пісок так і <127> змиває. Той так затискає жменю, але де вже Бога ошукати. Вигулькнув він з моря, так того піску як не було: геть вода змила. «Не жартуй, Сатанаіле, — каже Господь, — іди знов та не приточуй свого ім'я. Пішов знов Сатанаіл та й промовляє: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє й своє!» І знов піску не стало. Аж за третім разом сказав уже Сатанаіл: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє!» І ото вже несе та й не стискає жмені; так і несе на долоні, щоб то вода змила. І взяв Господь той пісок, ходить по морю та й розсіває. А Сатанаіл давай облизувати руку: хоч трохи, думає, сховаю для себе, а потім і землю збудую. А Господь розсіяв: «А що, — каже, — Сатанаіле, нема більше піску?» «А нема, Боже!» «То треба благословити!» Та й поблагословив землю на всі чотири часті, і земля почала рости. А те що в роті у Сатанаіла і собі росте… аж губу розпирає. Бог і каже: «Плюнь, Сатанаіле!» Той зачав плювати та харкати; і де він плював, то там виростали гори, а де він харкав, то там виростали скелі. От через що в нас і земля нерівна. Воно ще кажуть, що нібито ті скелі та гори, Бог зна, доки б росли, а то Петро та Павло як закляли їх, то вони вже й не ростуть. Ото Господь і каже до Сатанаіла: «Тепер, каже, тільки б посвятити землю, але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо». «Добре, Боже!» — каже Сатанаіл. І лягли вони собі спочивати. Господь спочиває, а Сатанаіл і думає, якби землю забрати! І ото підняв його та й біжить, щоб кинути у воду, а моря нема; вдарився на північ, і там не видати. Побивався на всі чотири часті світу, ніде нема моря. <128> Бачить він, що нічого не вдіє, несе Бога на те саме місце та й сам коло нього лягає. Полежав трохи та й будить Бога: «Вставай, Боже, землю святити».[121] Ще розказують, що Бог створив з того піску, що чорт виніс з води за нігтями, стільки землі, щоб їм обом можна було лягти. От лягли вони рядом: Бог на схід сонця, а чорт на захід. Коли чортові здавалося, що Бог заснув, нечистий почав його пхати, щоб він упав у море та втопився. Аж земля далеко розсовувалась на схід сонця. Тоді чорт пхає Бога на захід сонця, потім на південь і на північ, і скрізь земля розсовувалась далеко й широко. Бог устав і пішов на небо, а чорт за ним. Почув він, що янголи славлять Бога на небі піснями та й схотілось йому і собі сотворити стільки духів. Обливши лице й руки водою, він бризнув позад себе і натворив стільки чортів, що янголам вже й місця не ставало на небі. Бог звелів Іллі пустити на них грім та блискавку. Ілля гримів, дощ лив сорок день і сорок ночей, а разом з дощем попадали з неба і всі чорти. Ще й до цього часу багато їх блукає попід небом огнем і тепер тільки долітає до землі.

У сих народних оповіданнях тільки й християнського, що імена Бога й Сатанаіла. В основі їх лежить дуалізм, покладений на давніший пантеїстичний ґрунт. І Бог, і Сатанаіл обидва вічні й рівні між собою. Бог радиться з Сатанаілом і просить його творити з ним світ, не як свого слугу, а як рівного собі. Чорт аж надто поводиться з Богом за <129> панібрата. Бог створює землю так сказати, чортячими руками, посилаючи його в безодню за піском, і чорт встигає покласти і свою частину в ділі творіння, бо створює гори й скелі. Бог натворив собі янголів, щоб його славили на небі, а чорт і собі натворив чортів, і певно хотів і собі слави. У тих оповіданнях ясно бачимо слід богумільних дуалістичних ідей, занесених з Малої Азії маніхейськими єретиками, котрі самі взяли їх з давньої дуалістичної релігії Персів. Тут ми вмічаємо світлого Ормузда, що сотворив світлих духів, і все, що є гарне й добре на світі, і огонь без диму, і впізнаємо темного Арімана, що й собі натворив темних духів і попсував пишне Ормуздове діло накидавши в світ тьми, зла й усякого паскудства. Зайшовши в Болгарію, богумільство швидко розійшлося по всій полуденній Європі, зайшло й на Україну і навіть на Великоросії з апокрифічною отреченно літературою. Одначе, не вважаючи на пізніший дуалістичний елемент, ми все-таки й тут впізнаємо найдавнішу пантеїстичну підкладку: те широке мирове море, на котрому плаває Господь і чорт, як на морі або на широкому просторі плаває мирове дерево з золотим зверху гніздом і міфічними птицями. Господь — то той самий сивий сокіл, або два голубойки, бо він створив землю, так само як і вони, з піску. Тут тільки ні з сього, ні з того з боку приточений чорт, позичений у іншої системи. Він поставлений тут замість самого мирового дерева і назначає собою небесні грізні хмари, темні зимові сили, що змагаються на рівні з світлими силами. Тим то чорт <130> у народних оповіданнях сидить у морській піні й пищить, як пищить чи свистить вітер у хмарах, і потім створює гори й скелі, котрі в міфології служать символами хмар. Ті гори й скелі все ростуть та ростуть, як ростуть на небі хмари, доки не закриють усього неба. Він тріпає руками і створює собі слуг, як з дощових хмар капає дощ і падає на землю.

Український народний переказ про сотворіння чоловіка, людської душі й тіла такий самий, як і в міфології інших індоєвропейських народів. У колядках говориться, що людей розмножила по світу птиця. Та птиця вилітає з тієї рожі, що зацвіла над дівою Марією і зветься просто божою силою.[122] І колядчина діва Марія заступила місце давньої богині Сонця і сама рожа служить емблемою сонця, і міфічна птиця — то емблема огняного божества грому й блискавки. По народному українському переказу люди стали з пеньків[123] і можна ждати, що з пенька стало тільки тіло чоловіка, бо ми знаходимо слід давньої віри, що людська душа огонь. Звісна на Україні казка, як чоловік взяв собі за куму смерть. Раз прийшов чоловік до своєї куми в гості, десь під землю, аж у куми повнісінька хата свічок. Декотрі свічки тільки що почали горіти, а декотрі вже догорали. «Що то за свічки?» — питає чоловік <131> у куми; а вона каже: «Кожен чоловік, який тільки є на світі, має тут свою свічку; як він тільки родиться, свічка запалюється, як свічка гасне, він умирає». «А де ж моя свічка?» — питає чоловік. Смерть показала йому на маленький недогарок. Чоловік почав просити, щоб вона прибільшила йому свічку. «Чи пам'ятаєш, що ти мене взяв за куму за те, що я живу по правді?» — сказала йому смерть, і недогарок погас, а чоловік зараз умер[124]. Що людське тіло стало з дерева, на те натякає одна казка про Йвана Телесика (певно од слова тесля). Дід та баба, не маючи дітей, зробили собі колиску і положили в неї деревинку. Баба все колихала колисочку та співала пісні, а другого дня з тієї деревини став син Телесик чи Тельпужок.[125]

У міфології персидській, скандінавській, грецькій і римській ми знаходимо, що люди стали з дерева та огню. Греки вірили, що третє людське плем'я Зевс сотворив з ясенка, а Римляни думали, що люди стали з твердого дуба та з пеньків. У Ведах говориться, що перший чоловік Яма родився од блискавки, а грецький Прометей украв небесний огонь і впустив його в тіло першого чоловіка. На думку про сотворіння людського тіла з дерева, а людської душі з огню навело людей небесне з'явище грому і блискавки в літніх хмарах, звідкіль розвивається початок життя в природі, де в небесному мировому дереві життя, в хмарах запалюється свічка мирового життя і божественна іскра — блискавка. Не дурно ж і колядчаний Громовик створює світ, викресавши його копитами свого дивного коня з <132> скелі. І тут ми бачимо ту саму ідею про початок мирового життя, як і про початок людського життя: блискавка б'є в хмару і викрешує з неї іскру світового життя.

І. Левіцький. <133>